Друге пришестя

  

Друге

пришестя

Вибрані твори

    «Друге пришестя» - книга вибраних  творів Володимира Базелюка. Вона репрезентує індиферентний зріз часу, глибоко осмислює сутність  українського буття. Разом з тим , поет глибоко проникає в сакральний зміст  любові, ціну людської дружби, чистоту людських поривань.

    Поет однозначно варіює в часових класичних та сучасних поетичних формах слова, сповнюючи їх зміст самобутнім   поетичним мистецтвом.

        Книга розрахована на широкий читацький загал.

         

ВОСКРЕСІННЯ

Коріння

Будь-який початок має

Близьке і далеке минуле.

Де ти, коморо істини?

Я повніший у змісті світлого.

Повернімось очима до зір,

Поклонімося їх царині.

Найсухіший малюнок сонця

Залишається в наших слідах.

Ну, а ми – не мертвотні ж підпори

Тіні світла, ми – сонця коріння.

Є в молекулах символ позову,

Ми його залишаєм нащадкам,

Є любов, що іще не застигла,

Є насіння, що холод розщепить…

Скільки вихорів серце труїло –

Тіло блідло і мозок хитався.

Не забудьмо історії прізвищ.

Мій народ не здавався й не здався.

Зміст існує…Де форма коріння?

Чи у землю вростуть наші гени?

Чи не втратить гірка їх розплата?

Чи ж на сповідь прийде хтось до ката?

Залишається путь незбагненна:

Як тривоги позбавити змісту.

Маю виразне поле творіння,

А життя починаю спочатку.

Дорога

Дорога починається з порога,

А там – танцюють кроки, там бурлеск…

У кожнім кроці ми шукаєм Бога,

Щоб у діяннях наших він воскрес.

Гаптує жили мрія повивальна:

Яким-то цвітом ранок зацвіте?

Завіса сонця пам’ятно-прощальна

Закінчує щоденне вар’єте.

Свята вода мутніє на негоду.

Пресують трави вітрові котки.

Дорога починається з народу

Так, як земля народжує квітки.

Як небо – голубіють очі сина.

Мов колос – піднімається мій рід.

Моя дорого, зоряна святине,

Світи і променій в ранковий світ.

Істина

Не треба труднощів бездумних.

Життя – то найдорожчі мандри.

Любов узяти у дорогу,

І хліб покласти – чи не досить?

А віра – нескінченна жага.

В чиїх законах біль і розпач?

Древляни знали мову сонця.

То скаже, що каміння мертве?

Мільярдами віків сповитий,

Бентежить нас вечірній Всесвіт.

Душа до Бога вирушає,

А Бог – то істина між нами.

Листоноша

Що принесе листоноша в осінь морозну?

Вивіски темних названь в сірих шинелях слів?

Трохи гірчиць для смаку із політичних баталій?

Чи суєту, чи розпуку, чи смуток, чи біль?

Колодязь в душі – пустка і плаха, скорбота…

Літо гаряче було, осінь суха, а зима?

Треба пройти крізь кулачні ворота незгоди.

Треба чи ні, а незгода – то рана жива.

Правда не вишита на сорочках журналістів.

Правду спростовує вартість людської ціни.

Правда очима уперлась у нас з обелісків,

Де лежать наші діди і... вже наші сини.

Очищення

Очищення зерна – у вруні, в ранніх сходах.

Очищення душі – то звільнення од пут.

Без волі наша вся конозиться природа

І рветься на куски наш зболений маршрут.

Живем у гострих днях: шугують всюди кулі,

І день тяжкий, в’язкий, немовби клей…

Сучасне, і майбутнє, і минуле –

Все до одних прибилося дверей.

А я очищень, я очищень хочу,

Дороги, волі, миру – хай їм грець!,

Душа людська, мов рана, кровоточить,

Долаючи до щастя сім кілець.

Совість

Тримати важко совість у затінку.

Вона – мов фляга, де ковток од спраг.

Та совість народила Українку,

Та совість почала Тарасів шлях…

У совісті немає порожнечі,

І час її – він завжди на межі.

Він налягає тягарем на плечі,

Марнує час на сиві віражі.

А совість йшла і йде на ешафоти,

Аби прожити лицарно хоч день.

Її шельмують, палять кляті роти,

Вона ж іде, відкрита, до людей…

О совість, о душі свята молитво,

Чи ж нам минути драмності голгоф?

Пишу слова, а в серці справжня битва

За совість щойно вистражданих строф.

Правда

Де правди не повергнуті слова

Із волею, що в серці, ніби птаха?

За правду віддавалась голова,

Тепер же йдуть з неправдою до плахи.

В грозі мій предок бачив силу з сил.

Та де було, щоб він зорю обмовив?

Ще на землі не ставили могил,

Як правда воскресилася із мови.

Та дивно, справді, в світі дивина,

Бо не було ніколи правди ери,

Бо хоч у правди в серці сивина,

Вона шукає, зболена, прем’єри.

Та щоб там, щоб там, братці, не було,

А будуть зводить на неправді брови.

Бо правда – то цілюще джерело,

Неправда же – це гіркота без мови.

Неоліт

Парує день, мов кошик з пиріжками,

Крокує вік, новий вже неоліт…

І тротуари туляться щоками

До шкіряних начищених чобіт.

І йдуть мені, усміхнені, назустріч,

За руки взявшись, юнки, юнаки.

І шини з авто стверджують разючість,

Що розділя епохи і віки.

Душа вдихає спалахи озону,

Душі і неба ловлячи гамбіт.

І вже ні ліві, праві, ні червоні

У цім житті, а нездоланний світ.

Держава

Ти йшла до мене, але не встигла

За першим зойком, за першим громом

В.Стус

Ти йшла до мене, але не встигла,

Моя державо, моя провино.

З тридцять ще третього, вбита, застигла,

І з тридцять сьомого – на колінах.

Білі пожежі, червоні пожежі…

Як оминути нам чорнії межі?

Очі дитячі цвіли сухарями.

Думи – як міни, серця – як рани.

…Діти мачинами ледь маячіли…

Сіріло небо в сірих обличчях…

- Свічку дай, мамо, земле, ключі дай,

Мене ж бо совість – не смерть мене кличе...

Чайки ридають, чайки не скиглять.

Я повертаюся знову додому…

Ти йшла до мене, але не встигла

За першим зойком, за першим громом…

Українці

Була, як чорна смерть, пересторога,

Як ранок наш над виром пролетів.

Ми близько так наблизились до Бога,

І так далеко душі вийшли з тіл…

О доле, не даруєш нам гостинців:

Історія – пустельна ковила…

Як стогне пам’ять, стогне пам'ять в синцях!..

Якби ж вона про все розповіла...

Наш погляд тліє, голос наш німіє,

А воля почорніла й поготів…

Ніхто, напевно, нас не зрозуміє,

Що хоче наш народ і що хотів.

Воля

Колись уже перехитрили волю:

Вона померла від рукоплескань…

А воля та вирішувала долю,

Та замість волі залишилась брань.

Ми випили суціль прогірклу правду,

Погнули спини, зранили стежки...

Яку іще, яку абракадабру,

На цій землі не бачили віки?

Вся наша воля, мов одновалентна,

А щастя – неозоре море сліз.

Де гетьмани, прем’єри, президенти?

Де в наші душі пропуски для віз?

Мабуть, уже, панове – браття, годі

Нам позичати очі у Сірка…

Вся наша конституція в народі -

Бо наша конституція така.

Вітчизна

То не земля народжує рабів.

Стають рабами, зрадив хто дороги.

Озброєні, здається, до зубів,

Щораз ми притуляємось до Бога.

Зійшлися ми, за всі-усі віки

І стали в першу лінію форпосту...

І тулиться нам сонце до щоки

Струмком непереможеного мозку…

Нас небо мусить, мусить захистить,

Бо захищаєм ми народні справи.

У нас любов, як магма, клекотить,

У серці із висотністю держави.

У часу є призначення своє.

У кожної душі – своя є тризна…

Народ мій є, народ мій устає,

І устає у ріст моя Вітчизна.

Ручай

Уклякли в землю борони дощу.

О небо, наді мною змилосердься.

Собі я всяку скованість прощу,

Лиш не прощу я скованості серця.

Мій друже, ти запитуєш, куди,

Куди спішу я, чи не навперейми?

Так, я спішу напитися води

Із ручая, допоки він джерельний.

Ручай той – воля, воля і любов,

То світло не поганьбленої днини...

В строю із синьо - жовтих хорогов

Стою я світлом вільної людини.

Зойк Перуна

Балада про минуле і сучасне

…Вогонь палахкотів і стольний город

Закляклі руки в голосінні стис.

А лодії стояли на порога,

І вже знамено підняли на спис.

Із піхов меч: « За честь! За землю Руську!»

О, горе воям: брат на брата йде…

Бриніли м’язи в тілі, як мотузки,

І сивіло волосся молоде.

О жони, багатьох ви не діждетесь…

Завіт загинув, княже Святослав.

Судив Перун так, у Дніпрових плесах

Він руську честь з собою поховав…

…Знов стольний Київ виставив знамена:

Брат проти брата – тисячі очей.

На брані Русь зі мною й  проти мене,

Князі позаду, попереду чернь…

Вогонь палакотить, вогонь не гасне.

Хрести й хоругви, руки й прапори…

І голос владний, кличе голос владний.

Каштанів шрами дивляться з кори.

Земля холодна, ніч бентежна нині.

В оселю брама, хвіртка на замку.

Вже двадцять перший вік стьобнув мене по спині

Тим зойком, що Перун совав в ріку.

Вік

Новий вік мій почавсь нещасливо:

Я закляття в суглобах затис...

Я розливсь у чорнобильські зливи,

У вітрах смертоносних завис…

Моє серце зчавили судоми.

Судний день? Чи ж його я чекав?

Бо ж причина не десь, а удома:

Хижий ворог заліз під рукав…

Ще між пауз збираємось дихать.

Напилися отрут, як завжди.

Скаженіє невидиме лихо,

Замітаючи вітром сліди.

І земля почорніла од згару.

Помутніли світлиці озер.

І вмирають лелеки на пару

Там, де був іловайський котел…

А громи іще стукають в брами,

І виблискують спалахи лез…

Та я вірю, надіюсь, я знаю

Що народ мій, нарешті, воскрес.

Безсоння

             Спогад. Світлій пам'яті батька...

Удосвіта, коли ще сплять синиці,

Закутавшись в загаті під вікном,

І ходять під городами лисиці,

Ти вже встаєш; скрипить пухнастим сном

Дитяче ліжко потаємним змістом.

Шибки покриті зоряним намистом.

Не спиться, батьку; дум бездонний час:

Дитинство в лузі з коровами спас,

А юність в шахтах залишив Донбас,

А серце, серце ти віддав для нас,

Долоні стерши до крові в цеглини,

Бо ж дітям жити; сам же із хатини

Дідівської не вийшов, бо не встиг,

Бо сивий ранок на чолі застиг.

О батьку, мій учителю, пробач,

Що занімів в руках моїх калач,

Що я сміяв тебе в одній порі,,

Коли сушив ти з хліба сухарі…

Не спиться батьку: в думах стільки хвиль…

Осиль цей ранок, батьку, ще, осиль.

Хуртеча шаленіє, діти сплять.

Хвилини в серці стали і стоять.

Колодяжна вода

На місці древнього городища Колодяжного,

поруйнованого татарами

Ясна вода між кам’яних осколів.

Зігнули спини стомлені вали.

За ними – степ, а далі – дике поле,

Ізвідки хижі полчища прийшли.

Туманом сповз над згарищами ранок.

Спливли по полі чорні хмари тіл.

Та селище постало із землянок,

Листком із глею, білим, як підбіл.

Вода в льодах очистилась і скресла.

Дощі на глині шрами затягли.

І сонце піднялось на перевеслах.

Жива вода – і душі ожили.

Ключі води струмують в городищі.

Старих валів не рушиться покон.

Стою на кручі, на землі найвищій,

Що не здалась татарам у полон.

Чорнобиль

Тоді ще ми не вірили в громи.

Життя ж завмерло раптом – істуканом.

Так Бог судив, щоб очі возвели

У небо ми не синє вже – булане.

І стали ми на землю коліньми

Й прощалися, як з матір’ю, землею.

У квітні квіти падали грудьми

На сивий попіл спаленого глею.

Дуби беріз востаннє обняли.

Побігли люди.Чи ж дубам побігти?

Жить без людей не стали, не змогли,

Так і звмерли, заломивши лікті.

Дорога – чорна нитка поміж нас.

В холоднім серці чи ж знайдуться сили?

Не виконали «Виїхать!»  наказ

Одні самотні батьківські могили.

Боюсь очей дитячих сивини,

Боюсь, живий, померти в них і жити.

Пробачте мені, діточки, сини,

Що я не зміг вас, квіти, захистити.

Шумлять в душі дуби і явори.

За що ж ми так покарані, древляни,

Що сиротами носим прапори

І попелом лікуєм серця рани?

За те, що ми од віри обреклись,

Що скинули Богів в Дніпрові хвилі?

І ходить помста, як підступна рись,

І ми, ізгої, прокляті, безсилі…

Мій біль затерп, зчорнів до німоти.

Стиснули день чорнобильські долоні.

Якщо я грішний, Боже, то прости,

Та дітям не лишай квітки іонні.

…Іду у квітень, йду у котрий раз,

У чорний згадок з білого сувою.

У серці б’є не визначений час,

І віриться, що виживем з тобою.

Оберіг

Крутився час на чорнім циферблаті,

Не знав, куди податись – де свої?

Свої ж своїми вже були розп’яті

Чи вигнані навік в чужі краї.

Німіли очі, люди над шляхами,

Збивались ноги в кострубатий брук.

Тоді і мама обняла вустами

Мій крик у світ, а дід промовив: «Внук!»

Ніхто не знав, що добре, що негоже,

Надії мов розсіювались в прах.

І мати й батько в праці лізли з кожі,

Аби дитину вивести на шлях.

І я пішов в безвихідні тенета,

Бездушшя оживляючи, як міг.

І плакала не мама, а планета,

Коли лишав я отчий оберіг.

Життя

Одне життя, а скільки  куль є?

В курганах чий спинився шлях?

Кому кують, кують зозулі

До Петра в сірих сорочках?

Кому вони рахують роки?

І чи рахують взагалі?

Лежать в землі земні пророки,

Лежать, закутані, в землі.

Біль не приносить нагорода.

Кров не воскресить капелан.

Земля одна, вона народна -

Вона одна для всіх землян.

Удалині так мало сонця.

В пилюці виваляний час.

Дивлюсь очима вавілонця:

А скільки ж то лишилось нас?

Скрипка

В Ялті на набережній

Ти чуєш: скрипка плаче? Де ж скрипаль?

Так гамірно край моря: люди, люди…

Дивлюсь – а жінка чорна, як печаль,

Уперла скрипку у худенькі груди.

І тьму, і шум пронизує смичок.

І всі вп’ялися у лице страждальці,

Яка всю кров збирала у пучок

І музику ловила в тонкі пальці.

І був у ній непереможний дух,

Величний дух незламності гармоній.

Кидали люди гроші на сундук,

Захоплені од музики, в полоні...

Я оглянувся: раптом гамір стих,

Зімкнулись люди тісною юрбою:

Стояла жінка, як морський триптих,

Сльозою притулившись до прибою…

Воскресіння

Косив траву; упав в покоси

І слухав, слухав струм землі.

А день вставав сонцеволосий,

Летів на жайвора крилі.

І так пречисто стало: Боже,

Земля і небо, я і птах!

Тривоги, сумніви негожі

В душі розтаяли, в очах.

У пальцях борсалось насіння,

Що висипалось із трави…

А серце чуло воскресіння,

І я шептав йому:»Живи…»

Живиця сонця

…на цім камені

Ми зібрали усю живицю сонця

І.Калинець

Аркан на шиї не тугіший нашого братерства,

Бо ми живі, ми дихаєм, ми вдома.

Ми одчиняєм голос свого серця.

Ми починаєм стежку світанкову.

Я знаю: зорі поведуть на страту,

Ще вип’ють всю криницю мого смутку…

Журавки прилетіли на розплату,

А журавлі спеклися в чорну грудку.

Спеклися в камінь вічних охоронців,

Бо вир не довший, ніж дорога в щастя.

Ми тут зібрали всю живицю сонця

Із ланцюгів на кованих зап’ястях.

Віки спіткнулись на дорозі нашій.

Не влежить камінь на одному місці.

Ми всі пішли у світ ясніший, кращий,

Й живиця сонця стала гімном пісні.

Віра

Народ мій є, народ мій завжди буде…

                       В.Симоненко

 

Сніги метуть, метуть невпинно.

В ярах клубочаться сніги.

Червоні кетяги калини

Палають посеред хуги.

Вп’ялися у лице сніжини.

Завії стали на диби.

Та серце я зову невпинно

В пітьму засніжену доби.

Сльоза в снігах замерзла, в пальцях,

Калина зблідла од снігів,

Та неба синього окрайця

Я притуляю до губів.

Допоки є земля, є люди,

Допоки сонце нам з небес.

Народ мій є, народ мій буде

І України рід увесь

Ствердження

Я стверджую: дорога не буває безплідною.

Безнадійні часи – то коло наших шукань.

На перехрестях доріг незгоди наші – без звичаїв.

Втрата удвічі більша без совісті і без честі.

Хто прийшов із мечем, той піде переможеним,

Той нічого не лишить для слави нащадкам.

Головне – не зректися прогірклої долі,

Не забитися злагоді порохом в кулю.

Зоря  одкриває сузір’я, а полум’я -  вітер.

Літопис землі без початку, як тінь, незбагненний.

Надії немає без рідних карбованих літер,

Як  волі немає частини, а серце - півщастя.

Стою на землі. Несу таємницю любові

В обійми, спокуту і радість, в нескорену вічність.

І день промениться в прозрінні солоної крові,

Бо долі нема без солоного присмаку щастя.

Діди

Всю юність, землю зривши коліньми,

На гільзах висівали діди жито.

А поїзди ішли до Колими,

І просівалась молодість на сито…

І не встигали щастя вберегти.

Пожовк архів, потрух немов літопис.

І час їх розділили на хрести,

І проти стрілки обернули компас.

Не знаю, чи в безсмертя є пароль,

Та найстрашніше – йти з життя зненацька.

Ішли діди…Верталась бандероль,

А часом тільки зірочка солдатська…

Час невблаганний до чужих гримас.

Час має незгладимі в серці зморшки.

Час часом повертається до нас

Гортанним хрипом тульської гармошки.

Дистанції у щастя крижані.

Не знаю, чи пройшли ми чорне поле.

Не пам’ять в очі дивиться мені,

А заповіт стривоженої долі.

Час

Човен космосу, куди ти пливеш?

Весла пальців моїх, що шукаєте в часі?

За причілком історії – плечі предків,

Я ж не вибрав ще радості з цвіту конвалій.

Боже, Боже єдиний, де ж ті вироби щастя?

Чи нам всім достає оптимізму в дорозі?

Нам так треба, невільникам, вільності неба,

А закони примхливі, як моря відпливи.

То чиї ж вони, зорі, на нашій дорозі?

Шлях наш – пил на підошвах і тільки?

Час пливе, а ми духом живем невідомим,

І земля, як рушник, простеляється в ноги.

Ціна

В очах у птиць ми просто пішоходи.

В очах у зір ми просто маняки.

Самі ж бо відчуваємо ми, хто ми,

Коли останні ділимо шматки…

Пісня

Струна озвалась, затремтіла –

І звук розлився у пучки.

О пісне, ти в мені зоріла,

Мене чекала крізь роки?

Обоє ми, як згиблі жертви,

Ішли крізь роки – хто за ким.

Мені хотілось в пісні вмерти,

Та як вмирати молодим.

Моя душа шукала душу

І музику на самоті.

І я поклявсь, мов князь Малуші –

Поклявся пісні на хресті.

І серцю не знайшов притулку,

Допоки не торкнувся струн…

А струни одізвались гулко -

Пітьму розвіяли і сум.

Моя душа, співай, зорися,

Пучки, ловіте звук октав.

Моя любове, озовися,

Моя любове озовися –

Я в серці жайворонком став.

Світло

Близьке нам світло бачиться здалека.

Трава в росі літує в пальцях сонця.

У небо серце рветься, як лелека,

Тепла іспити в сонячних колодцях.

Як поміж нами розділити жагу,

Теплом зігріти постаті і душі?

Ми віддаємо світлу перевагу,

Бо ми живі, ми дихаєм, ми сущі.

У наших мріях пам’ять застудили.

Якої сили в нас без сонця гени?

Весна і радість нам дарують сили

У буднях, спопелілих і студених.

Блакитний потяг відчувають луки.

Зіниці квітів горнуться до неба.

Вернім собі гарячі, теплі руки

Проміння сонця – іншого не треба.

Дорога сонця сходить і простує.

В кутках, у тінях оживає промінь.

І тільки часом райдуга малює

Сім спектрів воскресінь людської крові.

   

 Батьківщина

Путь

Терниста путь, та йшли ми нею, йдемо.

Ми стали перед Божим олтарем.

Цю землю, що узяв в обійми демон,

Ми сіємо і разом знов орем…

І розумієм щастя своє просто -

Як пісню, що полинула з грудей.

І знов новий роджається апостол,

Щоб в одкровенні вийти до людей.

О земле рідна, з водами благими,

О земле рідна, з піснею, мов рай,

Чи ж я не твій, не український вибір,

Чи ж я не твій рожевий небокрай?

Хай важать думи, думи ясночолі

І линуть до онуків, до дітей.

Я поведу народу свого човен

Туди, де вів народ колись Мойсей…

Й поставлю крокви миру - аж до зводу,

Очищу небо в хмарах голубе.

Нема на світі кращого народу,

Коли народ сам створює себе.

Пролог

Сучаснику, і знову ми – пролог.

Історія не вийшла із оточень.

Існує генетичний діалог

Між волею і долею прострочень.

Усе в нас є: і слава, і слова,

От тільки ззаду, як і завше, справи.

Не кожна українська булава

Возносила історію держави.

В буденності прошитий, як в бою,

Трасуючими кулями любові,

Я на землі своїй тепер стою

Ще тільки на Тарасовому слові.

Перестороги душу тяготять,

Вкривають, мовби снігом, на Покрову.

О, скільки на землі моїй розп’ять,

Коли ще розпинають рідну мову!

Душа зчорніла, спалена, до тла.

Душа не хоче марності служити.

Одна у нас, одна у нас земля,

Та всі не вміють нею дорожити.

Доба

Доба початку – то найбільша драма.

Вік з’єднує живе і мертве тло.

Свободу нашу разом  із синами

Погнали десь за місто і село…

А радощі не мають в серці ренти,

Вони такі, як і саме життя.

Все розділилось на одні моменти –

Час пам’яті і  роки забуття…

А дні біжать, на трасах перегони,

І галасує небо від корид.

І йде крізь шум і гам, крізь крик і гомін

Десь українець, як пророк Давид.

То світить рампа дня, то знову гасне,

Немовби світло хтось на зло краде…

Доба початку – драма про сучасне

Уже у двадцять перший вік гряде.

Вибір

Ми перемогли, мабуть, самі себе:

Дух наш то владний, то рабський.

Шлях то на «соб» наш, а то на «цабе»

В землю московську чи лядську…

Вицвіли квіти – сплітаєм вінки.

Поряд собори і стайні.

Десь потекли наші світлі роки,

Мовби гріхи по Почайні.

Волиться воля, як з-під лупи.

Мало ж душевного сонця.

Як об’єднать нашу волю в снопи,

Душі очистить в колодцях?

Промінь ранковий піднявся й упав,

В душах заплутавсь, мов гратах…

Вибрати треба: пан чи пропав,

Мій український брате.

Земле моя!

Земле моя, чому ти так посивіла?

Знову тобі тридцять три?

Чи чуєш, моя золота,

Що знову нести хреста?

Земле моя, дай мені квітів крила –

В серці ж весна, весна!

Дай мені світла й сили –

Ти ж у мене одна.

Земле моя, в думах тебе носили,

Гріли, як тіло, кров.

Думали – воскресили…

Чому так заголосили

Птахи знов?

Земле моя, що ж сини наробили:

Во ім’я чужих хорогов

Пограбували, порили,

Витягнули всі жили…

Вже продали б і могили,

Як продали любов…

Земле моя!..

Метроном

Колюче вкрай історії стернище,

Покрите дерном, сірим полином.

Просяклий під дубовим топорищем

Мигає український метроном.

Ізвідки він веде свій відлік часу?

З сарматів, скіфів, готів чи древлян?

Якої, чи слов’янської, ми раси

Оставив очних свідків Чінгізхан.

Віки вдягнулись в одіж «тмураканів»,

Поляків, литів, турків, австріяк.

Історія писалась по арканах

І на курганах слід її закляк.

Історики пишіть та не грішіте,

А дайте чесну відповідь, чому

Народ почав мій шлях з гробниці скіфа

І йшов етапом аж на Колиму?

Не дам собі жертовно супокою.

Ковтай, о мій народе, ком образ,

Бо ти косив своєю теж косою

Ту волю, що оплакував Тарас.

Як терни й глід, як колючки шипшини,

Віки скололи нашу віру й кров.

Нічого нема в світі без причини,

Як продається на землі любов.

Воля

Надірвалась душа, надірвалась.

Згіркло в серці од болю і зла.

О, надіє, чи ти ще осталась?

Ти лишилася, крихта тепла?

А слова, як осколки з безодні,

Ріжуть голос і пам’ять навпіл.

Воля та, що розтерзана в Кодні

Не вознеслася ще до цих пір.

День світанком протягує руки,

Пам’ять ломиться в очі живих.

Близько так і далеко до злуки,

А життя – як суцільний триптих.

І шумить розтривожений Канів,

І дорога крута і крута.

І болить не вшанована старість,

І болить українська мета.

Світить сонце – душа тому рада,

Бо без сонця хмурніє душа.

І вже знов українська громада

Всіх збирає до свого коша.

Закон

Ми встали в круг, у круг людської правди

Посеред лип, каштанів, ясенів…

Ми розгорнули скрізь знамена слави,

Свободи і надії для синів.

Все ніби одійшло, гіркі отрути,

Стежини розпростерлися доби.

Чому ж так гірко ще волають Крути,

Чому шумлять майдани, як дуби?

Коли одна-єдина барикада

В людському серці, мовби рубікон,

Тоді людина є найвища влада,

Бо влада перейшла людський закон.

Хрест

Глибини наших душ – скоромний дар землі.

Життя прожити скільки злата стоїть?

День приліта на синьому крилі

І мчить в обійми ночі золотої.

І ти не сам, і ніби ти не сам,

Літа ж прибиті до землі, мов цвяхи.

Ти віддаєшся людям, небесам,

А твій поміст вже піднятий для плахи.

Хтось стукає в вікно твоє дощем.

Патьоки, ніби сльози, ллються терпкі…

І вся земля вкривається плачем

За сонце, щойно підняте у серпні.

Парламентарі

О, ви були для мене щира правда –

Як українська пісня й солов’ї.

Усе життя шукали ми кентавра.

Кентаври ж народилися свої.

Усе переплелось, як ворожіння,

Сплелось у серці на морські вузли:

Народний плач, і радість, й голосіння,

Ганьба і зрада, і доба хвали.

Захрип за мікрофоном перший голос,

І розірвалось слово на вольтаж…

Згоріла віра, як древлянський Волос,

І тільки воля і неволя та ж.

Собор

До розбрату православних...

О скільки слів, як топленого лою!

О скільки хресних покликів в епох!

Нехай найбільший буде нам слугою,

А меншому хай буде Богом Бог.

О Господи, як хочу помолитись

Я часто наодинці – в самоті.

Де ж то було, щоби хрестами битись?

Щоб грішниками та були святі?

Народе мій, мабуть, іще з полону

Не вийшов ти, в руках іще облуд,

Коли з хрестом ідеш до Вавилону…

А там, дивись, вже близько й Божий суд.

Волхви, відкрийте гнаним свої коди,

І просвітіть їх світлом олтаря.

Нехай візьмуть собі за хрест свободи

Вітчизну, бо вона одна зоря.

Чи є у лицемірства покаяння?

Чи час відпустить всі йому гріхи.

Молитва, як обітниця остання,

Притулюється людям до щоки.

Драма

Хто склав такі гекзаметри віків:

Війна, чума, мороз – суцільна драма?..

О, скільки полягло чоловіків

Між світлими і чорними полями!

Який до щастя виберем карт-бланш?

Чи буде долі суть неопалима?

Між небом і землею є ла-манш,

Та є й сокира в Бога за дверима.

Війна

Була війна і є війна - кривава.

Та діти вже не грають у війну.

Її червона з попелом заграва

Їм заглядає в ранню сивину.

І устеляє сизий, сивий порох

Дороги від століть до лихоліть.

За понеділком чорний йде вівторок,

І крик дитячий, як набат, стоїть.

Сичать засови, хряскають затвори.

Очей темніє синій фіолет.

І плачуть душі, ніби  сиві гори,

Що вже нема дитячих десь планет.

Війна іде…Трикутники ще в скрині,

Ще не списали в забуття архів...

Війна і мир живуть в одній людині.

І крик летить з дитячих літачків.

Почаїв

Дощило в ніч. Ми їхали в Почаїв –

Паломники, туристи -  бозна-хто…

Кружляли хмари, мовби з молочаю,

Автобус ніч довбав, як долото.

Котився вниз і брав круті підйоми…

Мигали тіні із усіх усюд.

І ось вони – почаївські каньйони,

І люди – мов ідуть на Божий суд.

Камінний брук. Ранкове гомоніння

Іде по кругу й замикає круг.

Усі тут рівні, перед Богом рівня –

Дніпро і Горинь, і Південний Буг…

З усякого, з усього світу-броду

Ідуть і припадають до Стопи.

З віконниць світло ллється до комоду,

Торкається холодної щоки.

…Хтось збоку десь тіснився, дихав в спину,

Мене ж мов промінь світлом пронизав:

Я думав про Вітчизну й про людину,

І в думах цих, осяяний, стояв.

Паска

Скоро Паска. Скоро вже Паска.

На дверях вже малюють хрести…

Як далеко ви, тітко Параска,

Як далеко, дитинство, ти.

А так пахне навкруг пирогами,

І туман простеляє уклін.

Босий бусол по полі ногами,

Мовби дід мій, викопує хрін…

Хмари низько летять над плотами,

І кружляють між ними птахи.

Зустрічають весну крашанками

Між хатами сільські дітлахи.

По стежках розкришилася здоба.

По дорозі погнав хтось коня…

Зір піднявши у небо – до Бога,

Ми чекаєм святкового дня.

Зірка

Ой, на Івана,ой, на Купала,

Зірочка з неба, зіронька впала.

Ой, як упала – серце достала,

Серце достала і заблагала:

«Ой, Воло-, Воло-, Володимире,

Дай у твоєму серці спочину.

Трошки спочину й сил наберуся,

А як захочеш – з серцем зіллюся.

В серці твоєму стільки об’єму,

Ніби у небі, у Віфлеємі.

Дай тобі радощів, дам тобі сили,

Аби я світло не загасила»

-Ой, зірко, зіронько, ти мені треба,

Дай мені світла, часточку неба.

Ну, а я дам тобі земної сили,

Лиш би ти, зірко, мені світила.

Ой, на Івана, ой, на Купала,

Зірочка з неба, зіронька впала.

Ой, як упала – серце достала,

І на дорозі світити стала.

Земля

Відкиньмо з серця всяку просторічність.

Чи ми не варті щастя? Так чи ні?

У криницях заломлюється вічність,

Як погляд у карпатському вині.

Усе над нами зверху – точна стала,

Усе над нами світле зусібіч.

О, скільки раз за нас земля вставала,

Нас зігрівала у морозну ніч!

Шануймося! Вітчизна не безодня,

То в душах наших кола з сірих плям.

Земля одна, вона для всіх народна -

Навік цю, друже, істину затям.

Форми

Коли життя витягує всі жили,

А тіло схоже з формою мішка,

То наші думи з ланцюгами живлень

Займає, ніби вир, людська ріка.

Планктон життя з'їдають, ніби  сальпи:

Побільше в глотку, у розкритий рот.

І прапори, як висушені скальпи,

Тріпаються на древках з позолот.

І думи ніби значення не мають:

Вони в шеренгах дують, як сифон...

І тільки голоси нам серце крають,

І чути тільки перший мікрофон...

Елегія

Так хочеться рожевої весни.

Весна рожева близько вже, далебі.

А поки сняться кольорові сни,

Щоб серце й душу виміряти в небі.

Збираються хмарини до хмарин.

Здається, хмарний час не зупинити.

І карі очі, світлі, як бурштин,

Благають на землі не завинити.

Скидають з серця блискавки листи,

І грім гримить в душі, одсунув ляду…

І хочеться, мов квітка, зацвісти

В обіймах оксамитового саду.

Думи

Я сон переборю, що душу мою гонить,

Та поночі од себе не втекти...

Я перебрав в душі усі фасони,

Та став таким, сучаснику, як ти.

В думках моїх зімкнулись епізоди.

Я відійшов од всіх земних корит.

І лиш лечу, лечу без перешкоди

У час і простір, мов метеорит.

Дощ

Осінній дощ щось говорив уголос,

Щось по землі розхристаній шукав,

А день стояв, як обважнілий колос,

І вечір темним мороком лякав.

І стьобав вітер серце, як сириця,

Дзеркала розбиваючи калюж.

І сутінки розходились по лицях,

І тінь повзла навкруг, як чорний вуж.

Поклавши пальці на удари серця,

Дощ жебонів, про щось розповідав,

А я до нього шепотів:»Не сердься –

Цю землю Бог усім заповідав…»

Сюїта

Пам’яті М.Клименка

Коли висівається вітер на травах

І очищається у водах літо,

Я чую українського Гарсіа Лорку

І як плаче у травах Уїтмен.

А листя крила розкрилило

Над сірою майстра могилою.

Зозуля кує по лісах.

Плодами укрився сад.

І вулиця Театральна

Світить, як свічка пасхальна.

Рвуться проміння - стременця

У вікна квартири Клименка…

Горить в калюжах вода.

Горить осінь руда.

Небо, сонце і вітер –

Все без літер.

Голуби туркочуть в кварталах.

Біжить за тролейбусом день.

Живе сюїта поета –

Пісня пісень.

Сходження

Коли повідомлень багато,

А сутності мало,

В житті починаються втрати.

Складають протоколи незрячі.

І зорі входять в журнали

Земних реєстрацій.

І входить в суспільні ряди

Людина – Горацій.

І порох посеред гадюк

Запалює Кармелюк.

Немає ні помсти, ані пробачень.

Селезні прячуть.

Стоять коло серця мости,

І стукає серце, і молить у неба: «Прости…»


Узяв я вранці « Кобзаря»…

Узяв я вранці»Кобзаря».

В вікні сіяла вже зоря.

І тихо так... І скрізь, усюди

Йшли українські кудись люди -

Немов апостоли й посли,

Одіті в льон і постоли…

І я дивився і їхні очі

І бачив там проміння зодчих.

Їх погляд, праведний завіт,

Горів, як в полі горицвіт…

А в серці  променіло слово,

Гойдалось, мовби колискова…

Світанок чистився в сльозу -

У виноградную лозу…

Були то всякі покоління:

Що не жили вже, що жили,

Несли у пригорщах насіння,

Яке посіять не змогли…

Ішли од відчаю, од муки,

Од болю, кривди, од хули…

Мені давали зерна в руки,

А інші - клали на столи…

І я пішов, пішов до поля,
Аби змінилась наша доля.
Іду за кроком - кроком в крок,
Де йшов Учитель і Пророк.

Батьківщина

Коли душа не знає відпочинку,

А поряд інша в крила б’є душа,

Як розриває роки павутинка

І суєта з’їдає, як іржа,

Ти чуєш гімн нестриманої волі

Що перед тебе раптом стала в зріст,

Бо іншої уже не знаєш долі,

Бо вже хвилини топляться, як віск.

Усе позаду рушиться без ладу,

І тільки той, хто біля тебе, - тил.

Майбутнє ти приймаєш за пораду

І резервуєш серце знов для крил.

І вже тебе, о, ні, вже не зламати,

Бо ти і воля, і неволя сам,

Лиш Батьківщина, Батьківщина-мати

Віддасть тебе землі і небесам.

Кольори троянд

Ранок

Вслухаючись у гамір синиць,

Коли день приходить за сонцем

І ранок вітається зі мною

Кольорами троянд,

І осінні вісті метеликами прилітають

До мого ганку,

Я думаю зранку

Про тебе, моя Україно.

Духмяний аромат квітів

Розноситься по кімнаті,

Розпалюючи в мені нестримний поклик

Художника.

Дружина притуляється

До моїх грудей,

Кладе голову на плече

І нахиляє лице до губ…

І я відчуваю, що земля –

Не місце для згуб.

Синиці стукають в шибку.

Дружина дарує посмішку.

І я дивлюся й дивлюся

На розкриті фіранки

І дякую ранку,

Який народився.

Маки

В урвищах, у ярах,

Де пролито багато крові,

Стоять маки, стоять маки червоні.

Вертаються із безвісті

Крики любові.

Злотавиться сонце зі сходу.

Багато, багато пропало

Нашого роду.

Теплий вітер витирає

Сльози з ліщин.

Що земля нерівна,

Є для цього багато причин.

Головне – щоб вона була рідна,

Як мати і дочка, як батько і син.

В урвищах, у ярах,

Де пролито багато крові.,

Стоять маки,

Стоять маки червоні…

Ми

Скидаючи в урни слова

Зі «Свободи» Савіка Шустера,

Люди ідуть спати.

Та довго скриплять ще

Пружини диванів:

Люди думають

Про завтрашній день…

Голова крутиться

На збитій подушці,

І голос ведучого

Ріже мозок: де ми?

Де ми були:

В залежаній траві

Під кипарисами можновладців,

Чи на лавочці

Перед батьківським плотом?

Шибки дивляться

Переляканими очима

На настінні годинники:

Чи закує зозуля?

Холод рветься у спину,

А серце – навстіж,

До людського вогнища.

А вранці, коли голубий

Віхоть туману

Змиває вікно,

Ми впізнаємо себе

В оголенім сонці.

Криниця

Біля батькової криниці,

Де цвіте білий бузок

І піднялася колись

Прищеплена батьком груша,

Де пахне материнка і м’ята,

Стоїть моя

Батьківська хата.

Старий одвірок –

Немов зашерхлий пергамент.

І квіти любистку

Цвітуть рядами.

Дзвонять дзвони

З криничної корби.

Тут місце моє,

Святе і соборне.

Відкинувши галстук,

Я нахиляюсь над відром

З водою,

І бачу візерунки

Свого життя.

Яка ж бо ти, доле! Яка !!!

Я п’ю воду, допоки остуда

Не поцілує горло…

Біля батькової криниці

Мені затишно, доле.

Любов

Моя любов ущент набита обіцянками,

Мов колись дідова табакерка тютюном.

Бовваніють бузинові кущі

На місцях зустрічей.

Газетні заголовки

Перекошують заблукані погляди.

Цівки друкованих шпальт

З’їдає шашіль сумлінь.

Пахне рожева валер’янка

У фасованих кабінетах,

І засинають діти

У прокурених вагонах.

Людино, хто ти,

Що ідеш напроти?

Опускає очі

Додолу....

Моя любов

Удома,

Мов запах ментолу…

Моя любов схожа

На втому.

Правда

Боже, скільки ж ми

Шукали правди!

Ми трусили себе,

Мов комини од сажі.

І йшли, і йшли на перехрестя,

А повертались

Трикутниками смерті…

Ми виростали

У громадських яслах

І настороженими очима

Зустрічали прихід посторонніх…

Косив нас голод і холод,

Як траву після дощу.

Запалили ми

Свічу покаяння,

Та входи до наших квартир

Загороджені  ще гратами

І броньованими дверима.

Внутрішньо ми готові

Завжди пакувати валізи…

Ми боїмося

Громадського транспорту

І кладемо гроші в панчохи…

Наша правда

Не має уроків.

Ціна

Коли сам собі не віриш,

А адвокатами твоїми

Є тільки твої батьки,

І проходять роки,

І ти несеш свій хрест,

Мов камені в сумці,

Коли плутаються

Номери газет

Перед твоїми очима

У висне небо

Над твоїми плечима,

Коли хриплий голос

Із телевізора

Щоразу повертає тебе

До буденності,

І ти переглядаєш

Телефонні записники

І не знаходиш

Старих друзів,

Твоє життя всихає,

Як струмок у лузі…

І ти кладеш пігулку в рот,

Щоб не чули твої друзі

І твій народ,

Як скрегочуть твої зуби…

Так пізнають

Ціну згуби.

,

Прометей

Пульс, що б’є

В литаври грудей,

Колись запалив огнем

Прометей.

Ми з усіх сил

Піднімаємо шеренги

Людських крил.

А бурштиновий ранок

Стигне посеред

Калин…

На площах і майданах

Знову стоять прочани.

Зцілюють серце криком,

Стискають думи мовчанням.

І те, що в душі

Накипіло,

І те, що у тьмі

Спопеліло,

Котиться від людей…

Де ти, землі Прометей?

Матері

Наші матері,

Які ждуть нас і не діждуться

І склали поклажу

Для наших сумок,

Мають погляд

Сікстинських мадонн.

Світлими птахами

Злітають їх погляди

У безвість чекання.

У пору світання

Виходять вони до воріт

І вдивляються

В українські стежки…

Чи не летять їхні діти,

Немов голуби…

Золоті німби обріїв

Цілують їхні морщини,

А уста промовляють молитву,

Як тризну…

І коли ми торкаємося

Рук матерів,

Коли вони торкаються

Наших голів,

Все стає зрозумілим

Без слів...

Так зустрічають нас

Лише одні матері.

Новий вік

Наше бажання сісти поближче

До вогню

Сповнює зміст

Людської свободи.

Як багато згоріло, нас,

Українців!

Немов електроди,

Ми згорали при кожному дотику

Щастя.

Життя йшло по кругу,

А люди горіли,

Мов дрова в каміні…

Ми ж не камінні!

Кипить живиця,

Стікає сік по полінах...

Іде тепло

По колінах…

Починається новий вік.

Гори вогонь!

Зови мене,

Стомлене серце!

Графіті

Сину мій,

Твоє мозаїчне графіті

Нагадує мені

Початок веселки.

Як добре,

Що ти малюєш, сину.

Хто має в руках

Пензель для пейзажів,

Чиї пальці уміють

Скласти букет троянд,

Той завжди вишиє собі

Сорочку для щастя.

Вітер

Коли одчиняються жалюзі вітру

І сірий бескид неба провалюється

В плескоті моря,

Земля стогне од горя.

На солоних губах спить страх.

Простоволосі дерева

Збиваються в кучу,

Зв’язані арканом вітру.

Стогне земля,

Стогне душа

В обіймах вулканів.

Стають небеса.

Опускаються ковдри

Туманів.

І тільки злітає в небо чайка,

Немовби сопілка,

І кличе людей,

І тулиться до їхніх грудей…

Я маю

Жити спочатку,

Мій часе.

Голос пам’яті

О, голосе пам’яті,

Я іду з тобою на побачення.

Йду дорогами і стежками,

Йду курганами і лугами…

У моїй душі – камінь вистражданості.

У моїй душі – поле виснаженості.

Криниці дивляться очима

Безкінечності,

А я шукаю в людях

Форми  ґречності.

Списую погляд з ікон –

Як істину часу.

Сную між людьми і простором,

Між мовчанням і голосом.

Проміння сонця витирає

Сльози роси…

Кругом людські голоси…

Іду поміж правдою,

Між вірою і зрадою…

Стоять стовпи понять.

Димить ладан каять.

О, голосе пам’яті,

Як тебе відстоять?

Толока

Місили глину толокою

Усе життя ми на току.

З соломою і осокою

Ми стали родом на віку.

Місили глину люди й коні,

Старі місили й молоді.

І ноги, репані, червоні,

В червоній чвакали руді.

Вдихали промені вустами.

Топтали стоптані стежки
І, перехрещені  хрестами,

Перевертали  гладишки.

День яворів, жовтіла глина,

Світився синьо-жовтий глей…

Так будували дім для сина,

І для усіх в селі людей…

Робила так сільська родина

Удень, увечері, вночі…

Передавав так батько сину

В соломі глей на молоці.

І співом, чутим за рікою,

Ми освящали толоку…

Ми тільки миром, толокою

На нашім вижили віку.

Марія Санта  

Люблю картини, вас, Марія Санта,

І каюсь в кожнім пензлі милосердь.

Як блудний син, як блудний син Рембрандта,

Щоразу повертаюсь до осель.

В усьому бачу вартість заповіту.

В усьому бачу істин вочевидь.

У цвіті – цвіт несходженого цвіту,

А в синьо-жовтім прапорі – блакить.

Беру бурштин, землі застиглу магму,

Цілую цвіт, його рожеву рань…

Коли вмирають звуки, а чи фарби,

То світом править дурень чи тиран.

Кольори троянд

Земля моя! Поліська акварель!

Цвітуть троянди, знов цвітуть троянди.

Найкращі квіти в нас – біля осель,

Бо ті, що збоку, топчуть ті мустанги.

Ми кольори втрачаємо в місцях

Або шумних, чи мало живописних.

Цвітуть троянди, кольори в очах…

Земля квітує, мовби на Пречисту…

І цвіту того варто осягти –

Торкнутися душею цвіту того.

Коли земля збирається цвісти,

Ми в серці повертаємось до Бога.

Романівські сонети

Народ

Він возвеличив сходження віків –

Народний месник, захисник народу.

У великоднім світлі небозводу

Його вогонь жертовності не стлів.

В душі народ зберіг свій голос, спів,

Зберіг ясну мелодику соборів.

І там, де слава, де лунало слова,

Там піднімалась сила прапорів.

І що вдалося землю захистити,

Підняти правду на народний щит,

То є у цьому древній поклик – жити,

А не шукати десь якийсь каприз…

Народ - міцний коштовний аметист

І ціль його – Вітчизні послужити.

Народ – це люди

Народ – це люди; він не різноликий.

Він не ясир, поміняний на крам.

В душі він має свій, соборний виклик –

Неволі не коритися й вітрам.

Який би у житті не стався злам,

Діла малі вершилися й великі,

Який на нього не була б гонитва,

Він є народ – не порох і не страм.

А як буває у житті екстрим,

Що зруйнував колись могутній Рим,

Коли пішли в патриції плебеї,

То треба жити так, як іудеї,

Так як Тарас нам серцем говорив…

Народ родився не для мавзолеїв.

Життя

Життя навчить, як жити без принуки,

Як берегти його безцінний крам.

Ми маємо віддати прапор в руки

І кобзу нашим внука і синам.

Й служити серцем людям – не панам.

Як злочин є, то є у нього руки.

В житті самі міняєм ми перуки

І сонце закриваєм ясенам.

Чи вільний, громадянине, є ти?

Чи обиватель твій не нищить вроду?

Чи став ти, може, совістю народу?

Чи став ти, може, пошуком мети?

Життя навчить, як не плювати в воду,

Коли його лишати красоти.

Спадок

Змінився світ. Змінився знову світ.

В людських очах земля міняє вроду.

Те дерево, що не принесло плоду,

Давно порізати на пліт.

Один несхибний, гордий – «Заповіт»,

Священний спадок, придане народу.

У ньому генетична сутність коду

Минулих і майбутніх поколінь.

Що скоєне – воно живе із нами,

Що зроблене – те також поміж нас.

Цю землю, що ми ділим між синами,

Давно між нами поділив Тарас…

Бо що земля? Вона іконостас.

А ми лише із вами просто намір.

Мости

Те, що здається древнім і простим,

Те, що давно ми вивчили напам’ять,

Між громадянами проклало ті мости,

Аби пройти наступним громадянам.

І од Дніпра до синього Дунаю

Ясна нам батьківщини порцеляна.

З землі святої, з неба висоти

Ми починає жити і рости.

І там, де усмішка, зникає там зажура,

І там, де дружба, гордість в серці друга,

І там, де сонце, там  рясніє цвіт…

Не може жити на землі наруга,

Там, де людський і божий заповіт, -

Бо правда там, де ми потрібні людям.

Правосуддя

Закон один, та безліч беззаконня.

Жезл правосуддя – вічний діалог.

Все те, що на землі оставив Бог,

Людська вкриває слава чи безодня.

А істина, гаряча чи холодна, -

Один і той же на землі урок.

О,  мудрі не вивітрюють думок,

Їх сила й слава треба нам сьогодні.

Присяжні, білі й чорні камінці,

Що ви колись тримали у руці,

Щоб дать оцінку істини Сократа,

Тепер лежать за пазухою брата…

Отрута ж на блаженному лиці –

Вона одна і та ж для супостата.

Бенефіс 

Коли не чуть моєї мови звуку,

То думаєш, не знати, де живеш…

І потискають браття ніби руку,

Та чуєш фальш якусь, душевну бреш…

О, він, Іскаріот, не знає меж,

Чужинську мову як приносить в люльку!

Перевертає він дитячу душу,

Аби із уст дитячих чути сленг…

І він звучить, як істина, бравада,

На кшталт Сердючки Вєрки носить хвіст.

Підіграє їй сивий піаніст,

Якого пошановує ще й влада…

Ніяк ми розпізнать не можем гада,

Хто душу Сатані віддав за бенефіс.

Грань

Коли різець зрізає гостру грань,

В узорах білих оживає липа,

І серце зацвітає, мов герань –

Любов у серці сходиться велика.

І на столах, долівці, на полицях

Життя ясніє біла пектораль.

Як жаль буває, невимовно жаль,

Що хисту часом меркне світ великий.

Бо в того, в кого є в душі Творець,

Життя у того суще, предковічне…

Нове життя малює не різець,

А та душа, що має в серці пісню…

Природа сотворіння – наймиліше,

Що нам оставив на землі Творець.

Лабіринт

Моє життя – релікт цієї книги,

Що осяває вічний лабіринт.

Коли у серці лиш скресає крига,

Виходжу я із правдою на ринг.

І мов Архангел, мов Архістратиг,

З народом я здіймаю дужі крила.

І вся хитка, людська душі інтрига,

Шукає інший, світлий материк.

Любові викарбовую жетон,

Коли іду із правдою на вигін.

І кривди генетичний махаон

Проймає всі людські мої провини.

Ми маєм соколину в серці пильність,

Та рух життя пильнує ще й пітон.

 Міць

Людськая  міць – не брила кам’яна.

Людськая міць – не плоска стела людства.

О, скільки наплодили ми паскудства!

О, скільки щастя знищила війна!

І чи ж людина на землі одна?

Вже щупальця розмноженого спрута

Повзуть зі сходу, де снуються пута,

І де немає сонця, ні вікна…

А ми за батьком стали, за отцем,

Й спокутаєм ізнов чужу провину…

І вже мій син, і син вже мого сина

Стає на шлях із битим камінцем…

Та міць, що має у собі людина,

Початком буде хай, а не кінцем.

 Добро і зло

Добро і зло – вони для всіх одні.

Добродій - є добродій, злодій – злодій.

А справжній громадянин як добродій

Чи житиме в безчинстві і війні?

О, біди на землі у всіх одні,

Як зло людське судьбі протиприродне…

Як сонце сходить при любій погоді,

Не родяться обличчя кам’яні.

Щоб перейти суспільний рубікон,

Щоб людство не поглинула безодня,

То треба людству ставити на корн,

Усе людське, що є людським сьогодні.

У світі найміцніше – не закон,

А щоб не допустити беззаконня.

 Височина

Обструкція – як погляд авангарду.

Змінився світ – міняється пейзаж.

Попереду все те, що було ззаду.

Китом життя стає звичайний лящ.

Цей абсолют життя – немов муляж.

Чи краще те, що спереду, як ззаду?

Неправду легше говорить, як правду,

Й життя поставить у звичайний ряд.

Безщастя – як самотня бережина,

Як винос тіла, місиво з вина…

Думок багато, а рука одна.

Малюнок пише з вітром стебелина…

Та колоритна є височина,

Що творить зміст сама в житті людина.

Авгієві стайні

Не кожен робить на землі горня,

Як в небі – журавель, в руці – синиця.

Ми відкриваєм справжні наші лиця,

Коли з душі стирається брехня.

А  порхавка чи порох - порохня,

І яблуко розбрату - теж кислиця.

Мигає погляд, мов в колесі спиця,

І міць душі, мов твердь старого пня…

Коли проходим авгієві стайні,

Тоді стаєм ми, люди, одностайні,

І кожен слід стає нам, як взірець.

Пройти нам треба долі сім кілець,

Щоб антуражно, зримо накінець

Відчути світло у своїй приймальні.

Зрада

Коли якісь втрачаються слова,

Коли слова стають, як алгоритми,

То серцю просто хочеться молитви,

Бо лиш молитва в серці ожива.

Бо у душі нічого більш нема –

Ні гордощів, ні поклику, ні битви…

Зіниці друга, ніби леза бритви,

Здирають свитку з друга крадькома…

І вже не вабить колір, вітру знада,

П’янка весна, судьби аліготе…

Усе вбиває, все на світі – зрада,

Усе земне – високе і просте.

Молитва тільки й сонце золоте

Лікують нам на серці наші рани.

Пора

Даремно ми не слухаєм дерева,

Не бачим тіні, що за нами йде.

Покрила воду риза кришталева,

І утікає сонце молоде.

І Ангел трубить – гул навкруг іде.

Не із землі, а із самого неба.

Ми відчуваєм, що вже є потреба

Нам оглянутись посеред людей.

І посаг той землі, ті прісні крихти,

Що нам оставив на землі Господь,

Ми згідні між собою розділити,

Яко єдину рукотворну плоть,

Аби лиш ми жили і жив народ.

Пора землі нам, люди, послужити.

Вибір

День

Вим’ятий, як в чемодані лахміття,

Викинутий з сміттям на людну вулицю,

Лежить серед двадцять першого століття

День і до мене тулиться.

І рожевіють, як пластикові бомби,

В скверах лисніючі шиї білбордів.

Будинки оділи англійську латину –

Простір займають по праву сильних.

В душах застигли скіфські молитви,

А в прапорах – сонця жетони.

І люди, мов золоті злитки,

Миготять поміж сірих балконів.

І затиснувши посмішку в зуби,

І проковтнувши в горлі оскому,

Йду я туди, де товпляться люди

Коло мого рідного дому.

Юрба

Юрба ходить, як двері на петлях,

Або як ходять косяки в морі.

А суспільство живе у стилі ретро

І жде нових українських законів.

І їздять  „Хаммери” тротуарами,

Стріляють фарами прямо у вічі.

І люди бігають слідом за фарами,

Перетинаючи діагональ вічності.

Стукає дощ в броньовані двері.

На грати віконні оперлись руки.

І мікрофонів оголені нерви

Демонструють людям чисті руки.

І розтягнувши шеренг жили,

Ходять в "хебе" польові командири.

А за юрбою ззаду і збоку

Піють нові українські пророки.

Кольори

Нові кольори запалюють очі.

Всі хочуть, щоб все відбулося зараз.

І люди, як ельфи, вкривають площі

З часу червоних іще комісарів.

На роздоріжжях машинні „стрілки”.

День добігає до понеділка.

Зрізані падають навзнак гвоздики…

Час для малих і час для великих...

Життя лягає, як ляжуть карти.

Чорні дами коло чорних валетів...

Нові кольори уже на старті

Стоять під дулами пістолетів...

Манускрипти

Усе життя ми - як чужі копії.

Усе життя на чужих манускриптах.

Усе життя живемо в утопії,

А наше щастя скрипить, як скрипка.

Виплюй цигарку, скажи хоч слово.

Що ти булькаєш в роті, товариш!

Скоріше проросте на пупі сорго,

Аніж вийде Україна за Лондон заміж.

Зніми маску зі свого обличчя

І посміхнися своєму народу.

Запам’ятай, що остався лиш ти ще

Для продовження свого роду.

 

Звук

Зробіть тихіше суспільний звук.

Не можу терпіть, як кричать і ридають.

В екрані стріляють із двох рук,

А в кабінетах чіпляють медалі.

А поміж вимерзлими луганськими селами

Тягнуть метал кудись транспортерами...

Вся Україна стоїть під дулами.

Щось пропустили, а щось забули ми...

Я щоранку п’ю валер’янку:

Не можу дивитись на зелених равликів…

Повільно нам приходить клямка

Од наших нових Морозових Па(д)ликів.

Містерія Поля Елюара

На дні суспільних кошар,

Де лежать шкурки від апельсинів,

Збирав колись Поль Елюар

Візерунки для сина.

Щось почерпав із поштових

Висівок,

Щось ластівки приносили

З півдня.

І було в цьому стільки витівок,

Як кольорів в молодого

Півня.

І коли суспільні папарацці

Бісилися з жиру,

Поль Елюар, мов Горацій,

Ставав на захист миру.

Йшли, йшли і йшли

На фронт локомотиви.

А на світі разом жили

Мир і його привид.

 Людина

Феномен ти. Людина ти. Ти знак.

Ти височієш на землі, як Анди.

А час біжить від тебе, як кунак,

І гасне світло з квіткою лаванди.

А небо чисте, чисте, ніби фарс.

Озонний шар сидить в нейтронній клітці.

Із синьої Землі в червоний Марс

Ми посилаєм сонце у решітці.

І ранок не приходить, як ішов.

І менше й менше сонячного джему.

І нас з усіх усюд кидає в шок

На білу постіль світського гарему.

Феномен ти. Землі ти бенефіс.

Ти істина, непереможна сила.

З очей твоїх стікає сонця віск…

Ти плачеш, бо ти сильна, ти – Людина.

Вони

Вони втрутились в наші справи,

Як вже втручались сотні раз.

Вони, розпутники держави,

Зганьбили наш іконостас.

У нас живуть і нас поносять,

І нас отруюють, мов ртуть.

Земля їм треба і колосся,

А краще - хай нас понесуть.

Вони нам недруги злобливі

І юродиві вороги.

Вони ідуть по нашій ниві,

Немов вони у нас боги.

Вони залізли в мозок, груди.

І в гени нашої канви.

Вони, наслідники Іуди,

Людей лишають голови.

Майдан

Дні непокояться,

Просять пощади.

Зорі розходяться

З криками правди.

Дні калібровані

Не розгадати.

Звуки гаптовані,

Очі – мов грати.

Сонце, мов скинуте.

Скупчені хмари.

Зорі розходяться

З криками правди.

Держава

Країна лам – держава загадкова:

Боги, боги й легенда Шамбала.

Усе на світі, все пішло від Бога,

Без слова „Бог” людина б не жила.

Його відкрили, як відкрили свічку,

І виросло воно, як Еверест.

О, то велике щастя жити вічно,

Серед людей сіяти, як ефес.

А поки-що ми лиш буденна справа,

Ми лиш долаєм енний кілометр…

Країна лам – то Божа є держава,

А ми, на жаль, в безбожній ще живем.

Тризна

       За  Тарасом Шевченком

Тужить вітер, стогне вітер

Поміж берегів.

Розділи Україну

Поміж ворогів.

Розділили вражі сили

Радощі земні.

І сини, як апостилі,

Дивляться, німі.

Кричать гори, кричать кручі,

Рублені ліси.

Порізали, потоптали –

І нема краси.

Закривавилася нива.

Колос мерехтить.

Впали жайворонка крила

На осінню снить.

Поділили і порили

Землю вороги.

Залишилися могили

І чорні луги.

А у місті стало тісно,

Гальма скавучать.

За байраком коло міста

Смітники блищать.

І громи загуркотіли -

Розбудили сни.

Ложать душу свою й тіло

За землю сини.

А чужинці в хату лізуть,

Всюди гелготять.

Землю ділить, землю ріже

Знавісніла рать.

Стала ліра, стала віра

В серці, мов чужа.

З сходу, з півночі і півдня 

Ріжеться межа...

Затихає голос рідний,

Затихає спів.

Розділили Україну

Поміж ворогів.

Щастя

Щастя ніколи не буває надмір.

Волі ніколи не буває вволю.

Біль відкладається, як чорний гравій,

Як стертий до болю крижаний колір.

Щастя –  коли відчуваєш щастя.

Щастя – коли відчуваєш руки.

Все відбувається одночасно -

Любов і зрада, і воля, й муки.

 Людина

Я народився із людської долі –

Такий був присуд, давній присуд Бога.

Я народився із людської болі –

Нерівної, несталої дороги.

Я є вінок обіймів, інше – глина,

Я голос не занедбаного неба.

Я вічність у собі, бо я людина,

Якій нічого, крім життя, не треба.

 

        

 

Скрипка для

місяця

 

Цю жінку я люблю.

М.Вінграновський

Цю жінку я люблю; така моя любов,

У маках волошкова і шалена.

Любов ця синьоока знов і знов

Безумно кличе, тягнеться до мене.

Два подихи - пронизливі свічки.

Два втомлені – щасливі і лукаві.

У росах так багато толоки,

І теплий глей ужалений руками.

Стрибають на вітрах секунди трав,

Навпомацки шукає промінь тіні.

Цю жінку я люблю, бо я кохав

До болю, до молінь, до клекотіння.

Дощ весняний очиститься в сльозі.

Поставлять зорі в травах білі крокви.

Цю жінку я знайшов собі в грозі –

Безсонну, і тривожну, і промоклу.

Цю жінку я люблю; така моя любов,

У маках волошкова і шалена.

Любов ця синьоока знов і знов

Безумно кличе, тягнеться до мене…

***

І знов весна пробуджує любов.

І день блідий, і дощ, немов молитва.

Найтяжчий гріх – захолодити кров,

Коли ще тільки хочеться любити.

Ставки в брезентах льоду аж лиснять.

Стежки дощем начищені до блиску.

Кому ж, кому ж не хочеться обнять

Грудей ще не сполохану колиску?

А дощ, як совість, жалить і пече,

І сумніви на прив’язі у серця.

А, ну, як хтось полюбить і втече -

В очах утопить голубих озерцях…

В душі весільно – хоч наздоганяй.

В душі тривожно – хоч торкнися льоду.

О вечоре, очей не затіняй –

Я ще не вивчив всю людську природу.

***

Щезають дні, як в ополонках тьми.

І краща днина в нас в душі – колишня.

Ми біжимо у коридор зими,

А там, дивись, весна, квітуча вишня…

І конче треба серцю, як в раю,

Жертовне, безкінечне світло рампи.

Я ним живлюсь, жнивуюсь і встаю.

Прелюдії весни – мої гаранти.

Скидаю з серця думи, мов сакви,

Дивлюсь в зіниці квіткової долі.

Шепочуть губи пелюсток: »Живи,

Живи щасливо, радісно й доволі».

А там, дивись, нестримана, уже

Летить у тьмі весни падуча зірка…

Іду, кохаю, думаю, невже

Не буду я колишнім з понеділка?

***

Я не можу позбутися білого смутку:

Білий день, білий спогад – чи, може, це сон?

Твої очі, немов весняні незабудки,

Мою душу забрали у білий полон.

Я чекаю тебе, а чекати несила.

Наша зустріч... Коли - то між нами було?

Полетів би до тебе, та ти – мої крила,

І на айстрах холоне осіннє тепло.

Весни, очі мої, мої незабудки,

Пригорнути б вас, квіти, та де вас знайти?

Білий спогад у серці із білого смутку,

Білий спогад, засмучений до німоти.

***

Ця біла ніч – моя солодка казка,

Солодка груша у чужім саду.

Ця біла ніч – остання твоя ласка,

І я піду…

Ти так мені, ти так мені, неначе

Тебе уже навічно загублю…

Ця ніч хай небом, зорями хай плаче,

Бо я люблю…

Ця біла ніч – гірка й солодка мука,

Тривожна, і болюча, і терпка.

Ця біла ніч - і злука, і розлука...

Яка була" Яка!!!

***

Не міняй частоту свого серця.

Я до тебе іще повернусь.

За обійми холодні не сердься,

Бо ж тобі їх віддав – не комусь.

Я до тебе, о ні, не байдужий.

Просто, стільки у буднях негод!..

Я химер обійшов всі калюжі

До твоїх молодих насолод.

Поміж нами не стане рутина,

Поміж нами цвістиме весна.

Ця любов весняна сама сильна,

Бо така, весняна, лиш одна.

Не міняй частоту свого серця.

Я до тебе іще повернусь.

За обійми холодні не сердься,

Бо ж тобі їх віддав – не комусь.

***

О, якби ти та перша, свята,

Та святкова, урочиста, рання,

Хто б із нас говорив про кохання,

Зігрівав так непевно уста?

А тепер вже пора золота,

Жовта осінь, холодна покора…

Ми з тобою, немовби учора,

Зустрічались – така прямота…

Я не той і ти, жінко, не та.

Чи ж забавами душу зігріти?

Ми так можем лише спопеліти,

Обігнавши кругами літа.

О, якби ти та перша, свята.

Люба жінко, якби ми, якби ми

Щойно вийшли з тобою зі зливи,

Не шукали б гарячі вуста…

Та не та ти, не та ти, не та….

***

Закуріло косами білими.

Із тобою по лісі бігли ми.

Все кружляло і все вертілося,

І у серці кохать хотілося.

Навздогін кричу, присягаюся:

«Я ні з ким, зимо, не знаюся.

Ти мене обніми сніжинами.

Я тебе обніму стежинами…»

А ти кинула в мене сніжкою

І втекла лісовою доріжкою.

Я гукав тебе – не озвалася,

У беріз питав – не стрічалася…

Закуріло косами білими.

Із тобою по лісі бігли ми.

Може, просто усе наснилося,

Що любов моя загубилася?

***

Грудневий сніг…Басує заметіль…

І раптом – снігурі червоногруді!

А серце вийшло з зоряних весіль

І прилягло в осінньому жолудді.

Снігурко, боже, я ж уже без крил…

Любить в такому холоді й не снилось.

О хмари, не згортайте ще вітрил,

Бо я не знав, що ще не відлюбилось.

Нехай іще спокутаю вину,

Бо ж не оставлю я в снігу пташину.

Я загорну її у сивину,

Коли вона знайшла мою стежину.

Я вийму серце з снігу, з мерзлоти,

Віддам його, заставлю його гріти.

Снігурко, пташко, вибач і прости,

Що я хотів без тебе постаріти.

Грудневий сніг…Басує заметіль,

Сніжинки ліпить з крижаної глини.

О, скільки в серці зоряних весіль,

Коли снігурка на кущі калини!

***

Закоханим завжди бракує слів.

Вуста у них до пафосу нездатні.

Без фальші так було за всіх часів –

В часи амурні і не благодатні.

Хоч у кохання вмер стереотип,

Є у коханні дотик самоспалень.

Він – мов нектар, що із квітучих лип,

Чи потяг розквітаючої кали…

Цей рух, ясних, природних теорем,

Невтомно кличе утомити спрагу.

Бракує слів, та ми всім серцем звем

Уста гарячі вимовить присягу.

***

Останній день астральної зими.

Вечірні хмари ходять по дзвіниці.

Ти не соромся, хочеш – обніми,

Ми в серці журавлі, а так – синиці…

Сніг пахне, мов акації пилок,

І розтає в долонях – де встояти?

З тобою ми у пролісках зірок,

І хочеться любити і кохати.

Солодкий трунок…Дотики плеча…

І ти , і я - як весняна предтеча.

Любов моя, негаснуча свіча -

Моя ти вірність пам’ятна, лелеча.

Вітри, вітри, а ми все стоїмо,

Закохані, замріяні і сутні.

І душами своїми горимо

Перед весною у зимовім лютні.

Хай скільки літ пройде і злине час,

І вир життя закидає снігами.

Не вір, кохана, що мій погляд згас –

Він буде тим же, що в цю ніч між нами.

***

Два пролетіло метеорити.

Два пролетіло, два.

Ми вже не зможемо поговорити –

Згасли усі слова.

День благородний. Чашу ж останню

Випив гірку туман.

Не допоможем уже коханню:

Вбив його твій обман.

Ти на колінах…Місяць блаженний…

Я ж тих молінь не чув.

Я і в розлуці такий шалений,

Як і в коханні був.

***

Найтепліші ночі – травневі.

Найтепліший спомин – це ти.

Під сузір’ям Діви і Лева

Ми шукали серцям теплоти.

Пахло листям зелено-юним.

Світлячки розсипали бурштин.

І дерева були, як струни,

Й ми між ними – один на один.

Ми шукали папороть з цвітом.

Духмяніло травня руно.

Ми вдихали сонячне світло

І пили червоне вино.

А уранці в обіймах туману

Пахло сонце на молоці.

Ти у сні посміхалась, кохана,

На моїй чоловічій руці.

***

Дружино моя, кохана, мій друже,

Ти любиш осінь? А я не дуже.

Осінь – сонетно-прощальна. Рум’яна

На материнці останній в’яне…

Сонце сідає в сиві покоси…

Стигнуть на холоді склякнуті роси…

Очі примружив день, скоро вечір…

Ів не укрив ніхто згорблені плечі…

Голову клонить беззубий сонях…

Змерзла бджола у кленових долонях…

Дружино моя, кохана, мій друже,

Ти любиш осінь? А я – не дуже…

***

Тобі пасує синій цвіт барвінку

У золотім волоссі до грудей.

Тебе, мою поезію і жінку,

Люблю, як скрипку Моцарт Амадей.

І усміх твій пізнаю за літами.

А про уста нічого не скажу…

Бо за твоїми теплими вустами

Я дні і ночі – все життя тужу.

І справді, чи у серця менше болю,

Коли воно пізнає благодать?

Кохана, я закоханий тобою,

Та як мені тепло тобі віддать?

***

Теплі ночі рум’яняться в луках,

Хороводяться сойки в саду.

Я цілую тебе, твої руки,

Твою звабу очей молоду.

О кохання, о ніжність рефренна,

Так багато в душі покаянь…

Моя юність, в коханні шалена,

Не стихаю у щасті кохань.

Хай біліє в саду хризантема,

Хай біліє до білих снігів…

Ти і справді таки незбагненна –

Я таку тебе вперше зустрів.

***

Перегортаю знов життя сторінку.

Так нудить від щоденної халви.

Кого любити в цьому світі? Жінку.

Вона первинна, як і схід трави.

Все на свої приходить паралелі.

Неславу переходять лаври слав.

Я розчинився в просторі, мов гелій,

Я розчинився в буднях добрих  справ.

***

Кінець кінцем, ми всі не небезгрішні.

У пристрастях багато почуттів.

Проте судив поетів так Всевишній,

Щоб жив поет не з тою, що хотів.

Тому й так часто їх бентежать очі

Незайманих, незламаних жінок.

Тому й так часто в поетичні ночі

На шиї в них – жіночих рук вінок.

Пресують зір осінні пекторалі,

Звільняють од фантазій і зневір.

А що там буде, що там буде далі,

Те скаже жінка, що бентежить зір…

***

О люба жінко, ти , мабуть, чаклунка,

Бо кличеш й кличеш у свої літа.

Душа вдягає лицарські лаштунки

І жалить губи дика прямота.

Плече в плече - ми, як земні магніти,

Щораз ідем на різні полюси.

І вже не знаєм: жити чи радіти,

Чи вмерти од нестримної краси.

***

Зацвітають ізнов черешні –

Молоді, не зурочені, перші.

Так багато, кохана, трунку

У солодкім твоїм поцілунку!

За черешнями білі вишні.

Й ми з тобою у цвіті, в тиші…

Скільки світла і скільки неба

У тобі, моя королева!

Хай на білих квітках природи

Залишилися епізоди.

І квітують ізнов черешні –

Молоді, не зурочені, перші…

***

Так довго полум’я летіло

До мене крізь усі світи.

О серце, ти його хотіло,

Хотіло лету, висоти?

І я ловив проміння в руки,

Ставав до сонця на карниз.

Земля ж од леготу і злуки

Зерно здіймала й кипарис.

І був, мабуть, отой початок,

Який не відає кінця.

Бо став я світло зустрічати

З твого коханого лиця.

***

Ти прийшла, мов крізь Карські ворота…

Стільки весен тебе я чекав!

Не одна вже беріз позолота

Застелила і берег, і став.

Годі, годі вже кликати болі.

Так фальшиво лукавлять слова.

Всі я роки ішов за тобою,

Як іде за водою трава.

Відстань має невимірну тугу,

Незахищену тугу каять,

Бо хоч жінку знайшов собі другу,

Твої очі у серці стоять.

Ти пройшли, мов ранкова рум’яна,

На квітуче весняне зело.

У житті одна жінка кохана,

А всі інші – її лиш тепло.

***

На білому коні, на вороному,

То на гнідому бігли наші дні.

Мені хотілось, серцю молодому

Пробігтися босоніж по стерні.

І, мов ручай, здіймався мій неспокій,

І час у хмарах блискав і гримів.

Неслися роки, вистраждані роки,

І синій ранок в серці благовів.

Нових хотілось серцю перегонів,

Нових хотілось, світлих починань…

Цвіли ромашки, маківки червоні –

Була пора поразок і кохань.

***

В одне вікно ми дивимось із вами,

В одне вікно, та ніби в два вікна.

Слова не можем висловить словами,

І душі наші, ніби з полотна.

Усе, усе, що стало на дорозі,

Десь звихрилось, злетіло за дахи.

Зарожевіло сонце на морозі,

І полетіли думи, як птахи.

Все поміж нами стало скороспішне,

Все розпливлось в туманах і вітрах.

В одне вікно нам зазирнула вічність,

А в друге нам крильми ударив птах.

***

Проходять дні, проходять майські ночі,

І не такі помітні ми, мабуть.

Та чом твоя душа ще, юнко, хоче

Після такого зимнього: «Забудь…»?

Ми, дійсно, так, ми справді антиподи:

Ти – мов жар-птиця, я - мов синій птах.

Та чом в очах твоїх страждальний подив?

Чому сльоза в розчулених очах?

Ми у літах здолали все безвір’я,

Пішли до щастя, мов на коляду…

Проходять дні, проходить наша вірність –

На нім так написано роду.

***

Рясні дощі вистукують в кашкет.

В яку-то пристань запливе ця осінь?

Я притулю трояндовий букет

До твого золотистого волосся.

І увійду в обійми, як болід,

Стираючи всі сумніви і плями.

Любов не знає поміж нами літ –

Є лиш букет трояндовий між нами.

***

Усміхнулось сонце вересневе.

П’є туман багаття вересів.

Я іду, стривожений, до тебе

По секундах сонячних часів.

Ще не все, кохана, переспіло.

Ще не все для нас перецвіло.

Я прийду – й торкнуся знов несміло

За твоє усміхнене чоло.

Закружляє вірність нас лелеча

І в обіймах пам’ять запече,

І у теплий вересневий вечір

Я відчую знов твоє плече.

***

Осінній цвіт троянди на долоні.

Облиті сонцем квіти хризантем.

Їх пальчики беруть твої доні.
Були б моєї, та забракло тем…

І б’ються хвилі вітру об волосся,

Торкаються до ніжних пелюсток…

Мені без тебе, думаєш, жилося?

Я потемнів, мов кленовий листок…

А ти, ти – пісня, серцю наймиліша,

Хоч і порвала душу, як струну…

Я обійшов за тебе все Полісся,

Всіх обійшов – лишив тебе одну…

А осінь тиха, осінь завжди щедра.

Струмками ніжно в серці жебонить.

І я дивлюся на красу – на тебе,

І десь в душі боюсь не завинить…

А донечка сміється, хоче ласки,

І дивиться на посмішки мої…

Я так хотів, хотів цієї казки,

Та розійшлися наші дві зорі.

***

Не хочу вірить в невідомість,

Що в серці є детектор змін.

Воно, немов весняна повість,

В гарячий живиться камін.

Воно, звертається до когось,

Складає звуки і слова.

Очей блакитна винятковість

В ясному світлі ожива.

Воно блукає, мов легенда,

І озивається в літах…

І я вдихаю у легені

Повітря, мов для льоту птах.

***

Квіти твого волосся –

Мені, як пахучий букет.

Коли я лечу, ніби птах

До нашої спальні,

Я ніколи не думаю про втому.

І ніколи не приходжу до тебе

Без поцілунку.

Коли, притулившись

До зливи моїх кохань,

Ти засинаєш, мов каганець на свічці,

Я нахиляю голову

І затамовую подих…

Я знаю, що це рай, кохана,

І коли його не стане,

Не стане мого життя.

***

Ми віддаєм перевагу жінці,

Бо вона знає в суспільстві толк.

З жінкою вижили всі українці:

Вона йшла попереду,

А позаду – полк…

Часом була вона незавидна

Та завидна була її краса.

Бо своєю косою

Єднала два гирла –

Гирло Дунаю

І гирло Дніпра.

Не треба мови, не треба полемік,

Не треба мінусів і плюсів.

Жінка була, є і буде перлом

За всіх народів

І за всіх часів.

***

В Софіївському парку в Умані

Тут, у парк графа Потоцького,

Де ще не висохла живиця

На янтарі графині Вітт,

Приходять люди

На світські бали природи.

Голубий зодіак неба

Струшує промені сонця,

І мозаїчні фіалки засвідчують

Красу українок.

Стрункі фонтани гладять

Їх груди,

А лебеді розказують

Про пригоди Жозефіни…

Дукати ялин

Коронують душу.

А свічки каштанів освітлюють

Острів кохання…

Тут, у парку графа Потоцького,

Просинаються

Наші бажання.

***

Горить бажання, ніби ватра.

Проходять роки і літа.

Куди нам діти наше завтра,

Моя любове золота?

Розкрилось листя на березі.

Солодкий вітер, ніби чай.

У весняному полонезі

Кружляє радість і печаль.

І ти летиш, немовби юнка,

Немовби ластівка, летиш.

Солодкий дотик поцілунка

Навшпиньки пам’ятаєш ти ж?

***

Так хочеться рожевої весни.

Весна рожева близько вже, далебі.

А поки сняться кольорові сни,

Щоб серце й душу виміряти в небі.

Гуртуються хмарини до хмарин,

Здається, хмарний час не зупинити.

І карі очі, світлі, як бурштин,

Благають на землі не завинити.

Вже надсилають блискавки листи,

І грім гримить, зими відсунув ляду.

І хочеться, мов квітка, зацвісти

В обіймах оксамитового саду.

***

Іду до тебе, мов у перший раз,

Бо ти не та – ти жінка вже славетна.

Бо я кохав Тебе, тепер вже – Вас.

Слова прилипли, як сніги до светра.

Ти мій була рожевий віадук

Із радощами, болями благими.

Тепер між нами всього кілька букв,

І ми удвоє стоїмо між ними…

***

Коли любов народжується з дружби,

То не лишень квітує по весні.

Коли ж в коханні є відтінок служби,

То та любов, як у страшному сні.

Кохання не прощупати на дотик

І часто не побачити з-під вій…

Не треба закривати жінці ротик,

Коли чогось їй хочеться самій.

***

Любов – душі невидимий плутоній.

В ній неповторний присмак - як полин…

Вона, як справжня, то не знає втоми.

А цвіт любові – то є плід калин.

Любов не можна нагинать додолу

І залишати посеред зими…

Любов не можна віддавать нікому –

Вона згорає з іншими людьми.

***

Чогось нема між нами вже двома.

Слова якісь непевні і шаблонні.

Ми, мовби є, і нас уже нема,

І дні летять, запихкані і чорні.

Розлущився на сході синій день,

І рум’яніють щоки неба стильні.

Мабуть, тоді ми любимо людей,

Як неповторні на землі і сильні.

***

З роками тяжко слухати себе

І буть собі слугою і суддею.

Я краще буду слухати тебе

Або в саду вирощують лілею.

***

Кохана моя,

Цей день ще не вирій –

Ще ранок нас кличе.

Допоки є вимір,

Допоки є вибір,

То доти є ми ще.

В житті би нам, лишень,

До цвіту, до вишень,

До майського саду.

Давай, моя мила,

Давай, моя люба,

На хвильку присядем.

Козодри і ряска -

То наше причастя.

Торкнемось єлею…

Це свято, кохана,

Душі то є свято -

Ми стали ріднею.

***

Я розбуджу тебе гарячим поцілунком,

Я розбуджу тебе лиш дотиком – без слів.

І пелюстки гарячі ніжних губ твоїх

Мені розкажуть казку твоїх снів.

І груди, як голубки дві, плекатимуть,

Мене до недоспіваних пісень.

І я кохати буду, як кохатимуть,

Коли відходить в вічність кожен день.

Я знаю: у житті багато станцій,

І у житті, на жаль, багато згуб.

В моїй душі – відбитки твоїх пальців,

В моїй душі – відбитки твоїх губ.

***

Любов буває різною –

Ранньою і пізньою.

В любові нам потреба,

Коли душа без неба.

Коли уже не зможу

Іти в кохання мандри.

У сад нестиму воду,

Щоби цвіли троянди.

І буду я щоднини

В саду квітки росити.

Що треба для людини?

Когось  в житті любити.

***

Коли цілуються двоє,

І світло розсіює темряву,

Коли продираються до зводу

Руки нестерпно,

Випромінюють обличчя

Мільйони дрібниць,

І кладуть руки на серце

На вигонах серпня…

І летять до сьомого поту вітри.

Яка любов без пори?

Яка любов без мук?

Тисячі, мільйони, мільярди рук

Лягають коханим на плечі

Вранці, вдень і в вечір.

І стискають долоні,

У щасті, в полоні

Закохані чоловіки.

І радіють жінки.

Любов – це коли на роки.

Любов – це коли на віки.

Коли цілуються двоє,

Я тужу за тобою,

Як тужить вітер за полем,

Як тужить вода за лугом…

О жінко кохана,

Будь мені другом.

***

Цвітуть конвалії садами,

І спомин очі клонить ниць…

Ці квіти в лісі ми збирали,

Ці квіти посеред живиць…

Тепер в садах цим квітам сонце,

А треба їм і ліс, і мох…

Як жаль, що зрізали ті сосни,

Де ми стрічалися удвох.

Місця тут інші, нетутешні,

І стежка інша – не з села…

В саду конвалії, мов менші,

А в лісі вищі - від ствола…

Цвітуть конвалії садами,

І спомин очі клонить ниць…

Ці квіти в лісі ми збирали.

Та було уже колись.

***

Я не дивлюся погоду на завтра,

Бо бачу, як димить ватра.

Я знаю, що скоро буде вітер.

І знаю, коли буде в хаті світло.

Я знаю, які бувають світання,

Я знаю, які найкращі квіти.

Я знаю, чому кохання

Має всього сім всього літер.

Я знаю, що буде завтра осінь,

Що буде осінь  завтра булана…

Я знаю, чому ти у мене досі

В моєму серці, кохана.

***

Той день, коли я зустрів тебе,

Був незвичайним.

Небо твоїх очей було голубе,

А серце  - печальним.

І всі слова, які я тобі казав,

Були скороспілими.

Та погляди, руки летіли до нас

І були вірними.

Спинялися вічність, простір і час,

І день за плечима.

І ми цілувались, немов в перший раз –

Одними очима.

***

Ти дивилась мені на долоні

І гадала на щастя мені.

А світанки вставали червоні,

І співали струмки весняні.

І зіниці твої, мов волошки,

Піднімали мій погляд у зріст.

І твій дотик, гарячий твій дотик

Розтавав, як розплавлений віск…

***

В коханні признававсь: ламав слова, як дрова,

І задихавсь, як риба без води…

А жінка сіла на траву шовкову

Й сказала тихо й ніжно:»Йди сюди…»

***

Сіра земля, лиса…

Небо. Асфальт. Прожекти.

Між атмосферним тиском

Гаснуть респекти серпня.

Тісно на поворотах.

Блискавки на деревах.

Хтось із відкритим ротом

Ходить по моїх нервах.

Крутить моєю кров’ю,

Ловить мене на слові…

Господи, як же довго,

Треба йти до любові!

***

Щастя ніколи не буває надмір.

Волі ніколи не буває вволю.

Біль відкладається, як чорний гравій,

Як стертий до болю крижаний колір.

Щастя –  коли відчуваєш щастя.

Щастя – коли відчуваєш руки.

Все відбувається одночасно -

Любов і зрада, і радість, й муки.

***

Розбухли в лісі котики вербові –

І задзвеніла вдосвіта бджола.

В моїй душі літа, як світанкові,

Як щойно із гірського джерела…

Співай, синице, ти пережила

Холодну тьму, морози мармурові.

Вже ген, дивись, каштани чорноброві

Парують од весняного зела.

Приходять дні промовисті, барвисті,

Й нові бажання, радісні і чисті,

Розтоплюють і сніг життя, і лід…

І мов новий народжується світ.

Зникають з серця сумніви плямисті, -

Й душа стає ізнов, як первоцвіт.

***

Мій світе, ти для мене, як брусниця,

Де все в тобі – і ягода, й вино.

Чи ж є безплідне на землі зерно?

Чи без польоту на землі є птиця?

Чи можна без любові бачить лиця?

Чи раб ти, чи володар – все одно.

Є сутність вища, є суттєва вищість –

Одкрити в світ своє людське вікно.

Безплідна суть нікому не красива.

Бо там, де заливає землю злива,

Там мусить бути рукотворний слід.

Де цвіт буяє – мусить бути плід.

Для того і народжена людина -

Такий людський і божий заповіт.

 ***

Холодну квітку серцем не зігріти,

Бо кут її прихилення малий.

Цвіте полин, цвіте гіркий полин,

Де вчора я хотів тебе зустріти.

Та квітами не можна володіти,

Вони для всіх – один в житті екстрим.

В любові маска ти, я – пілігрим.

Рожевий цвіт втомивсь благоговіти.

Як сутність квітки вже корпоративна,

І розпливлись в зіницях кольори,

Перестає троянда бути стильна,

І в’яне квітка, в’яне без пори…

Осінню квітку у житті не рви –

Осіння квітка до морозів сильна.

***

Хто пензель водить Божою рукою?

Химерні риси барв життя – не сон.

Стоять гравці, стоять в передпокоях,

Де править світ рукою Пікассо.

А кольори всього на двох персон,

Все інше – сильні світу непокоять:

То витирають, то збирають колір,

Аби з красою бути в унісон…

В людини стільки вимірів, як зір.

Все інше – то снобізм міщанських хронік.

Несе свій жереб за любов чергово

То радісний, то бідний чоловік.

Художник споглядає світ, як всі,

Та кольори у всіх, а в нього – колір.

***

Ти вабиш мене знову, знову й знову,

Моя принадна квітко весняна.

Декоратив, що вийшов на дорогу, -

Не квітка, що із хатнього вікна.

І добре, що ти вийшла – слава Богу,

Бо ти така однісінько-одна.

Таку згубити можна тільки снобу

За келихом рум’яного вина.

В твоєму одкровенні, у багрянці

Ти краща квітка, краща жінка вранці…

Не та, що лиш виходить на балкон…

Любов – то простір, бо такий закон.

І я стою й дивлюся на стоянці:

Чи дійсність це, чи, може, ти – це сон…

***

Сліди вечірні – лінії посадки…

Думок вільготних залітає рій.

І поміж, вже здавалось, безнадій

Я  йду з тобою, жінко, без оглядки.

І пролітає вітер, ніби яструб,

По нитці неба й сонця голубій.

І я у серці затискаю біль

Й беру свободу, мов казарму Кастро.

Насаджена, усіяна квітками,

Дорога йде через граніт і камінь,

І зодіак увесь – як пантеон.

Рятуючись, беру тебе в полон.

О, мила жінко, квіточко прекрасна.

Життя – любов, а туга – Вавилон…

***

Як перемога близько, й зводи сонця

Проміннями лягають до землі,

Кладе на землю жінка переможця

І витирає краплі на чолі…

І в поцілунках, щасті, у теплі

Зникає сумнів – жити чи боротись.

В жіночих грудях, мов калини бростях,

Єднаються всі сутності земні.

Тепла нам аніколи недостатньо,

Щоб ми відчули, що таке вінець.

Бо щастя що? Це поклик двох сердець,

Які в житті вдалося поєднати.

Якщо утратив день – тобі кінець,

Віддав ти перемогу комусь, брате…

***

Кафе. Більярд. Людей якась навала…

Й опорна схема – хтось когось шукав…

О, як ти граціозно танцювала!...

А як мене торкала за рукав!..

Хтось був в хмелю, і хтось мене кохав…

І ти когось ісп’яну цілувала…

А музика то грала, то ставала,

І хтось тобі навколішки ставав…

Та ніч могла нам бути і інакша,

І не така шумна з усіх боків.

Я не стерпів, не міг стерпіть нізащо

Побіля тебе тих чоловіків…

Столи були, на них ломились їства…

Ти всіх хотіла, я ж  - тебе хотів…

***

Гра – завжди гра, і ролі в ній відомі.

Якщо ми – гра, то ми з окремих п’єс.

Карати, а чи милувати – коми

Не ставив поміж нас лише Дантес.

Мабуть, це, більше, приступи хвороби,

Коли з коханок роблять поетес…

Любов твоя – немов у річці сплеск.

Для щуки на хвоста насиплеш солі…

Коли ти йшла грайливою ходою,

І ноги, мов з сапфірових колон,

Душа моя тоді не знала втоми,

Бо ти мені була за еталон.

Любов – не гра. Якщо в ній грати ролі,

То в нас в душі живе Лаокоон.

***

Ти вибрала в мені усе, як всі.

Зі мною також хочеш буть любима.

Та як любити серцем опалимим?

Туману засвітитися в росі?

Усе життя ти в полум’ї, красі -

Душа самодостатня і красива…

Та у тобі є магнетична сила,

Що гасне, мовби зірка в осоці.

В мені щось колихнулось, застогнало,

Як я почув твій шепіт поміж губ…

Тоді, у серпні, нас обох не стало,

Лишився лиш останній стогін рук…

Ти, як усі жінки, прийшла для мук,

Коли мої вуста поцілувала…

***

То дар – подарувать комусь любов

І не піддатись зраді наодинці.

Любов дарує рідко нам гостинці,

Ще рідше нам любов не портить кров.

Коли наc кличе у душі позов,

Розписуєм ми щастя по хвилинці.

А як кохаєм - маєм в серці синці,

І біжимо за щастям, як бізон…

Знемігшись од любовних перевтілень,

Як запустили в тіло кров гадюк,

Спасаємо свої ми душу й тіло

В прощенні рідних і коханих губ…

В коханні найстрашніш не перелюб,

А найстрашніш - захолодити тіло.

***

О, чоловік в житті не марним став,

В градації своїй не подрібнішав…

Коли він одкривається літам,

Весь чоловічий труд - в жіночих нішах.

У цілісності чоловік вартніший.

Природа цінна більш в житті проста.

За жінку чоловік несе хреста,

Бо чоловіку жінка наймиліша.

Коли їх розділяє врешті вітер,

І розділяє щастя раритет,

Вони під серцем носять мов портрет,

Коханих, як найбільше благо світу.

О, чоловік не може бути іншим,

Коли він із судьбою тет-а-тет.

***

Порожній поклик вже твоєї ласки,

І губи мов не кличуть і не звуть…

В любові часом є болючі пастки,

Які її усю на частки рвуть.

Всі очі в тебе видивився…Будь

Мені хоч поряд світлом, зоре ясна.

Весна в тобі завжди, завжди прекрасна,

Не знаю, що спинило твою путь…

Невтішно, що пішло в жіноцтві в моду

Розмінювати серце на пусте…

Моє ти сонце, сонце золоте,

Яку тобі ще треба насолоду?

В душі велике почуття росте.

Що цвіт у світ, як не має плоду?

***

Дощі летять…О, що вони хотять?

В моїй душі їм не знайти поживи.

В любові я не злодій і не злидень.

Мої думки в тобі палахкотять.

Можливо, я не місяць благовидний,

Аби туман розсіювать…Як знать…

Та день свій із обличчя починать -

Це не летіти десь кудись у вирій…

Колючий дощ, немов чортополох,

Торкає руки, очі, губи, ноги…

Та хочеться щось теплого, земного,

Аби душею й серцем не промок.

Любов тоді є, як бажання вдвох,

А не наполягання є одного.

***

Як не любов, то що це бути може?

Петрарка

Як не любов, то що це може бути?

В якусь годину я позбувся снів.

Мороз мене терзає, мою душу.

Я не знаходжу в серці теплих слів.

І жду хвилини, щоб тебе зустріть,

І напрягаю погляд свій зі слухом.

Я гину, не піднятий твоїм духом,

Як загнаний в дорозі мильний кінь.

І, навпаки, мов квітка, оживаю,

Коли торкаюсь твого я чола,

Як губи твої кажуть ті слова,

Яких, тепліших, у житті не знаю…

Я на землі не бачив більше раю.

Як не любов, то що це? Що це, га?

***

Коли ти не заходиш кілька днів,

І зустрічі розділені на числа,

Я бачу, як твоє лиснить намисто,

Затиснуте в обійми потайні…

Не знаю, любиш ти мене, чи ні,

Та нахиляю день, мов коромисло,

І цілий день над нами сонце висне,

І ми з тобою в сонці тім одні.

Я так втішаю душу опустілу,

Безсилий і не знаний, що сказать…

Бо та, що була раньше благодать,

Пройшла морозом по душі і тілу…

І щоб здолати у собі зневіру,

Я хочу сонця більш тобі віддать.

***

Я не виню тебе. Вини не треба.

Усе, що заслужив, усе прийму.

І сім гріхів, що я пізнав за тебе,

Я ще і ще раз за обох візьму.

А полюбив тебе таку одну,

Таку, в якій мені була потреба.

Я рук не підіймав тобі до неба,

І не просив казкового вже сну.

О, як же був раніш я легковажним

І не вслухався, як шумить ріка…

Не відчував я, як твоя рука

Уже від мене відділялась сажнем...

Усе простив, та не простив продажність –

Нехай прощають це тобі віка.

***

Закон життя…Буває він, як фокус,

Де суще все зникає, все ураз…

І те, що вранці зацвіло, мов крокус,

Невидимим стає в вечірній час.

Проміння сонця захищає нас

І береже прозрілі наші роки.

А очі, що сіяли за два кроки,

Засвідчують чужу браваду, фальш…

Розкутість, що здіймала вранці крила,

Боїться досягати висоти.

Пустопорожній, та помісний, ти

Вишукуєш для порятунку сили…

О, Господи, якби ми не любили,

Не знали б ми падіння й висоти…

 ***

Розділилися ночі.

Розминулися дні.

Твої очі хороші

Знов наснились мені.

Твої руки і груди,

Твої юні вуста,

І усюди, усюди

Твоя шаль золота.

За гудками глухими

Пролетів суховій.

Може, я уже й сивий,

Як туман, та я твій...

Заясніли дукати,

Заясніли мости.

Я не можу мовчати,

Коли поряд є ти.

                   

Розділилися ночі,

Розминулися дні.

Твої очі хороші

Знов наснились мені.

Твої руки і груди,

Твої юні вуста,

І усюди, усюди

Твоя шаль золота.

***

Завмирає в обіймах

Оранжевий сад.

Покривається тиша

Уламками стебел.

Чорно-білі гілки

Голограми досад

Я схиляю очима своїми

До тебе.

Золоті полини.

Затуманені сни.

І відлуння блакитні

Гарячого літа.

Я ітиму щораз

До твоєї весни

Через зиму і осінь,

Щоб знову зустріти.

Завмирає в обіймах

Оранжевий сад.

Покривається тиша

Уламками стебел.

Чорно-білі гілки

Голограми досад

Я схиляю очима своїми

До тебе.

 ***

Я люблю стрічати сонце.
Я люблю ранкове небо.

Хто це хоче, хто це хоче

Одірвать мене од тебе?

Ти ж бо доля, ти ж бо врода.

Як без тебе в світі жити?

То така людська природа -

І кохати і любити.

Я - для тебе в небі жайвір,

Ти - моя ранкова пісня.

І коли любов між нами,

Що нам темінь, що нам вічність?

Усміхнулось небо красне,

Усміхнулось вічко чорне.

Ти - моє життя прекрасне,

Ти - моє життя просторне.

 ***

Обнімаю минуле часто.

Все минуле мені святе.

І тепер, коли вип'ю чарку,

Рвусь в волосся твоє золоте…

Бо життя ти моє і серце.

Моє сонце в яснім в танку.

Все життя я ішов до тебе,

Бо любив я тебе таку.                                                                                                                                                                                                                                                                                    

А роки ? Хай їм буде трясця!

Що мені і тобі роки?

Як прекрасно, як є прекрасно,

Що така є на світі ти.

 *       *      *

Крізь дні і ночі сургучеві

В обійми мчалися ми в даль.

Відтоді, як зустрілись в червні,

Зустрілись радість і печаль.

І руки, потиски, і губи,

Й сльоза непрохана очей.

Мов наші видихнули груди

З душі якусь холодну чернь...

Як небо грало в високості

Коло альтанки у ріки!

За нас казало сонце тости

Й земля шептала з осоки.

У вересневім водограї

Зійшлися наші всі слова.

Ти знала, я тебе кохаю…

Я знав, любов твоя жива...

На листі там, у гідропарку,

Ми розписалися навік:

Моя ти, перша полісянка,

І я, твій перший чоловік.

*      *      *

Світло гасне.Туніка. Безодня.

Твоє сонце мене засліпило.

Пред тобою, як чудом Господнім,

Я шукаю спасіння і сили.

Запитанням усе залишилось,

Запитанням життєвих обставин.

Я не міг зрозуміть твою щирість,

Свою радість зібрати вустами.

Ангел Божий, о Діво святая,

Не могла ти зустрітись раніше?

Світло гасне, а промінь літає

Поміж нас, одиноких і грішних.

*       *       *

Очима в землю, руками в груди.

Ця недопита – не наша кава.

Вже захлинулись півні всюди.

Вже починають співати люди.

Чого не маєш – того не купиш.

Чого не купиш – не став на карту.

Вершки кохання приносять скупість,

А треба пити всю повну кварту.

Ті руки дальні, ті руки ближні...

О, де він, де він, сердешний ангел?

Він просто трошки спустився нижче,

Де наш спинився до щастя намір.

*      *      *

Звелася трава.

І дівчинка стала

На ноги,

І стало світліше

Коло дороги.

Весна пішла в квіти,

А квіти – у літо.

Не треба втрати,

Не треба згуби.

Цілують промені

Дівчинці губи.

 ***

Твої груди пахнуть

Матіолами.

Хто сказав, що любов

Без запаху?

За твоїми очей

Альвеолами

Я іду у рожеве

Завтра.

Ближче й ближче

Сонце на вікнах.

І розкриваються

Квіти за квітами.

Я хочу з тобою

Зустрітись,

Та стали між нами

Літери.

Теплий вітер

Ломиться в груди.

Пише сонети душа,

Як добре, що  в світі

Є люди,

Яким ти пишеш

Вірша.

***

Серце бубоном молотить...

Сходом хмара, сходом тінь....

Ходять люди світлоокі,

А стежки, як волосінь…

Що ж ви, люди світлолиці,

Де надія ваша, де?

Дзвонять відрами криниці,

І земля навкруг гуде.

Заросла любов, як дерна.

Захитався світ в житах...

І на землю чорноземну

Залітає чорний птах…

 ***

Вечірня молитва. Дзвонів ретро.

Опале листя. Жовта осінь.

Тут, у парку, недалеко від церкви

Я заблукав у твоєму волоссі.

Респектом зривалося листя в часі

Зорі сіяли, мов на вітрині.

І я просив тебе все: ” Останься,

Останься хоч на одну ще хвилину…”

І поправляв твій білий светрик,

І обнімав твої тоненькі плечі…

І залетів до нас жовтий бедрик,
Сонечко жовте в останній вечір…

***

Морозно і сніжно.

Ніч і далина.

Притулися ніжно,

Дівчинко моя.

Крига в серці скресла.

Промінь золотий.

Я прийшов до тебе

В місяць молодий.

Я прийшов до тебе

Як тоді, в маю…

Я тебе кохаю…

Я тебе люблю…

***

Я не хочу тебе втрачати, кохана.

Це вище од моїх сил.

На серці моєму рвана рана,

А душа моя, мовби без крил.

І вечори темні, і сутінки білі

Мені на землі одні.

І була б для серця якась неділя,

Зустріч спасінням мені.

І сонце палюче, і дим, і вітер –

Як наді мною сміх.

І я не можу собі уявити

Когось в обіймах твоїх…

Хай це поразка – не перемога,

Що за тобою біг…

Та я прошу, прошу лише Бога

Торкнутися твоїх ніг…

***

У вишеньках, у вишеньках

З тобою я стояв.

Була ти трошки вищенька–

То в груди цілував.

І пахло всюди квітами.

Була весна. Весна!..

І на твоєму світері

Цвіла зоря ясна.

***

Скільки в нас любові тої!

І не вип’єш – стільки є.

Хочеш? Хочеш золотої?

Хочеш, сонечко моє?

А зірок, зірок над нами

Хто коли їх рахував?

Під стрункими ясенами

Місяць трави цілував.

Квіти, квіти, квіти, квіти.

Я підсніжник, ти – льонок.

Ми з тобою в цьому світі

Ніби зоряний вінок.

***

Покохав, полюбив – хай і звабив,

Неважливо – своєю назвав.

Я ні з ким так ще не легковажив,

І нікого так не цілував.

Дощ. І губляться губи у зливі.

Дощ за комір нестримано тече.

Ми з тобою безмірно щасливі,

Ми з тобою плече у плече…

За гріхи хай пробачить Всевишній

І все небо нехай голубе...

На землі, на землі цій найвищій,

Я кохаю, кохана, тебе.

***

Любила всіх. А що їх не любити?..

Хіби лише дивитися на них?

А сніг ішов…Їй треба було жити.

Хто міг її, скажіть мені, винить?

Любила всіх…Любові не жаліла.

Бог дав для неї – чом не розділить?

Лише тоді, коли торкались тіла,

До того рвалась, з ким хотіла жить…

А він кохав, любив її безтямно

І ревнував, лишаючись ума.

Все віддавав, заходив кожен ранок

І боляче дивився, чи жива…

І ненавидів всіх, хто з нею ковзав,

І хто вночі навколішки ставав…

Вона була спотворена, як образ,

А він її у руки цілував….

Він нею жив, й вона його любила.

Хотів від нею донечку; й вона…

Вона любила всіх і не судила,

А він не знав, яка її вина…

Судив спочатку, та усе пробачив.

Були хвилини, що, здається, вбив…

Вона для нього все на світі значила –

Він нею жив, бо він її любив…

***

Твої очі - знаки запитання.

Твої губи – не розкриті квіти.

Я не знаю, я уже не знаю,

Чи мені боліти, чи радіти.

О, кохана, я прошу: не треба

Хтивих поцілунків просто неба.

Що ти наробила? Що, кохана?

Наша зустріч перша і остання...

Пахнуть пряні трави базиліка.

Що ти наробила, моя втіхо?

Що ти наробили? Що, кохана?

Наша зустріч перша і остання...

***

Горіло багаття...Горіло.

І тіні в вогні біснувались.

Світились кохана і грілась,

І ми у маю милувались.

А поле лежало, мов ряска.

Куріла земля почорніла.

Червона в волоссі зав’язка

У полум’ї полум’яніла.

Громи, перекликані, бились,

Лежали столочені трави…

Кохали, кохали й любились,

В вечірніх огнях догорали…

***

Туман і вибілена м’ята,

І не столочені жита.

Кого мені іще кохати,

Кого мені іще чекати,

Моя русявко золота?

Лиш ти, мій погляд полудневий,

Мій біль і щире каяття.

В твоїх очах я бачу небо

І бачу провесінь життя.

Моя русявко веселкова,

Мій веселковий перелюб,

Мені достатньо твого слова,

Одного слова твоїх губ,

Щоб серце битись перестало,

Зійшло із розуму і з літ…

В мені чогось уже не стане,

Як одцвіте цей юний цвіт.

 

***

Полетіли промені на захід.

Полетіли промені на схід.

Я тобі ще хочу щось сказати

На останній, на осінній цвіт.

Показати надвечірнє небо,

Показати збірне джерело,

Показати, як лебідка й лебідь,

Зберігають в холоді тепло.

Піднялися промені на схили,

Й полетіли промені в яри...

Срібну воду, срібну, срібнокрилу,

Ми з твоїх долонь удвох пили.

***

Солоний присмак на губах,

Солоний і солодкий дотик.

Я твій, тобою я пропах,

Як навесні вербовий котик.

Я посміх неба твій очей,

Я твій, я твій - і ти це знаєш.

Зелену шаль з своїх плечей

Мені ти в спомин залишаєш…

***

У небі літали зірки –

Твоїх очей ластівки.

Я слухав твої слова.

Росі сповідалась трава.

А вечір вставав між нив,

І вітер крила гонив…

І в небі літали зірки –

Твоїх очей ластівки.

***

Зацвітають конвалії,

І навкруг, ніби сни.

І збирають Наталії

Білі квіти весни.

У гаю, між березами,

Білі квіти цвітуть.

І в руках із букетами

Дві Наталії йдуть.

Конвалії, конвалії -

Ці квіти для Наталії,

Для Аннушки, Світланочки,

Оленці - всім жінкам.

Конвалії, конвалії,

Весняні, зарум'янені,

Пахучі і усміхнені

Закоханим віддам.

Забіліли конвалії.

Забіли в гаю.

Нагинаються талії,

А я бачу твою.

Ходять, бродять Наталії

У зеленім гаю.

Зацвітають конвалії,

Зацвітають в маю.

  

***

Плачуть люди від радості,

Плачуть люди від болю.

Та не хочу я слабості,

Люба жінко, з тобою.

Біле сонце туманами

З неба котиться вниз.

Ти лише не порань мене,

Мій осінній каприз.

Я сонце, ти сонце -

Ми оба сонця.

Мені треба конче

До твого лиця,

Очей твоїх милих

І ласкавих губ.

Як добре, що ти є

Для щастя і мук.

Плачуть люди від радості.

Плачуть люди від болю.

Та не хочу я слабості,

Люба жінко, з тобою.

Сонце променем світиться,

Посміхається вслід.

Мов ще хоче зустрітися

І на заході літ.

***

Прилетіли в сад осінній дикі голуби.

На найвищу гілку сіли наші дві журби.

Воркотіли, гомоніли, а про що, не зна,

А у серці у моєму сіяла весна.

Дві журби, дві журби, дві журби,

Обнялися, немов голуби.

Дві журби, дві журби, дві журби.

Де одна судьба, там дві судьби.

Воркотіли, гомоніли голуби в саду -

Чи на радість, чи на втіху, а чи на біду.

За голубкою звивсь голуб, звивсь, як промінець.

Затужив я за тобою, думав, що кінець.

За тобою я, кохана, все життя тужу,

То злітаю, ніби голуб, то услід біжу...

Прилетіли в сад осінній дикі голуби.

На найвищу гілку сіли наші дві журби.

***

Палахкотять свічками вишні,

Рожеві шати абрикосів.

Бажаю вам ясного неба,

Мужі, що йтимете за мною.

Бажаю вам весни ясної,

Доріг і радощів зелених.

Бажаю сонця в високості

І ранків в променях червлених.

І хай щаслива буде доля,

І свято буде вам у будень.

Бажаю вам весни ясної.

Кохайтесь  і любіться, люди.

***

Не люблю нудоти в серці.

Не люблю коня в оборі.

Люблю поле розпростерте,

Люблю хвилі в синім морі.

І твою люблю відраду,

Жінко празних задоволень.

Люблю грона винограду

І солодку насолоду.

Широчінь, степів привілля,

Сонця райдуги червоні.

І метеликів весілля

На твоїй м'якій долоні…

 ***

Привіт вам, дні, зелені весни,

Привіт вам, радісні і тихі.

Один у полі я далеко,

І сонця промені великі,

Зелені трави, свіжий вітер,

Усюди ластівки і гнізда…

Мені б когось іще зустріти,

Та скоро сутінки і пізно…

Проміння сонця в землю вгрузло,

І печериць піднявся порох…

Дороги, зв’язані на вузли,

Не перейти мені ніколи.

***

Ми не можемо повторитися,

Бо любов без часу.

Ми не можемо забаритися,

Як світло гасне.

Ми не можемо розділитися,

Як ми єдині.

Ми не можемо помилитися,

Коли ми сильні.

***

Листок осінній, і цвіт осінній.

Листок осінній, і цвіт літає.

Я ніби вільний і вже невільний,

Бо осінь погляд твій замітає.

Чикрижить вітер мене щосили,

І жмутки листя кидає в мене.

Якась скажена, страшенна сила

Мов забирає мене од тебе.

А я борюся із хижим вітром,

Очей зелених шукаю колір...

Усе минає на цьому світі,

Лиш не минає кохання спомин.

 ***

В природі є багато фарб, відтінків,

Гарячих і холодних кольорів.

Таких очей же, як твої, о жінко,

Ніде я в світі так і не зустрів…

***

Записано, що по велінню Бога

Мені ти будеш, жінко, за підмогу.

Та  від  Адама  райського й донині,

Стою, володар, коло ніг рабині.

***

Вічна дилема кохання:

Яка квітка краща –

Пізня чи рання.

***

Ти маєш вигляд казки,

Коли смієшся.

Як добре, що всі казки

Мають щасливий кінець.

***

Якби, кохана, я не був поет,

Я б все одно створив один сонет

Про нас з тобою.

***

Мені би лиш росою вмити душу,

А там – йти на розвилки роздоріж.

А зараз пробиваюсь я крізь гущу

Земного люду вранці, вдень і в ніч.

І тільки день на сході забіліє,

Я вже біжу, я вже кудись біжу…

І гонить мене мрія і надія

Дістатися якогось рубежу.

Іду, бреду, біжу, шукаю радість,

Знімаю обладунки із роси…

Я десь-таки, я десь-таки зостанусь

Серед цієї вічної краси…

***

Завтра, мабуть, що завтра,

Я заховаюсь у затишку звуків

І кольорів неба.

Мажорні звуки гітари

Додаватимуть мені рівноваги,

А білі квіти магнолій

Плекатимуть радість.

Устами троянд

Я промовлятиму світу,

А веслами сонця

Пливтиму до вічності,

Де моїми поводирями будуть:

Кохана жінка,

Ластівки з батькових сіней

І бджоли з мої пасіки.

Біографічна довідка

Володимир Олександрович Базелюк  народився 28 березня 1961 року  в с. Мальованка Шепетівського району на Хмельниччині.

Автор п'яти поетичних книг.

Член Української спілки письменників соціально-художньої літератури та Національної спілки журналістів України.

Відмінник освіти України.

не опублікована пісня яку поет написав на роковини матері  2015 р.

Материнська любов

Виростила синів, виростила доньку

І сама незчулась, як пройшло життя,

І вкладає внукам кожен раз в долоньку

Вийнятого з хустки з пенсії рубля.

 

Виростила квіти у саду край хвіртки,

Посадила вишню в саду молоду.

І сорочку вишила у калині дітям,

А сорочку внукам - в майському саду.

 

На зеленім листі - зоряне намисто.

На обличчі мами- посмішка сумна.

Рідна наша мамо, наша ви Пречиста.

Жаль, що рідна ненько, Вас уже нема.

 

У обійстя наше прилітає пташка,

З- за причілка сходить вранішня зоря.

Ми ідем сім'єю до тебе і татка,

І здалека видно кладку край села.

 

Потічком струмує рівчак коло хати.

І здалека чути: пахне пирогом.

Вже донька частує усіх пирогами,

Вся рідня зібралась в батька( хаті) за столом.

 

Хай не буде роду нашім переводу,

А про Вас ми, мамо, будем пам'ятать.

Позбирались діти, внуки коло столу,

Щоби пам'ять мами всім пошанувать.

 

І у серці свято,що із нами тато,

І вогонь із печі мамин на стіні.

- Піднімемось , діти, треба, діти, встати,

Мама разом з нами пташкою в вікні.

***

Приспів:

Материнська любов

То любов є сердечна,

То родинне тепло

Пирогами із дечка.

Материнська любов,

То любов є сердечна,

То родинне тепло,

То тепло із гніздечка.