Кольори троянд

`

завантажити книгу

Кольори троянд

Вогонь

Аскольда

*       *       *

Асфальт парує,

 Як чашка з кофе.

Висунувсь синій

Ніс тролейбуса.

Ця вулиця носить

 Ім’я Іоффе,

А мені треба

 Вулицю Стельмаха.

Троянди помаранчеві

 Юнаки несуть.

З хлопцями йдуть

 Дівчата.

Забавно цмокають

З морозивом ”Рудь”

І спішать на

 Хрещатик.

І в серцях їх,

І в очах їх,

В їхніх руках

Горить вогонь Аскольда.

Злітає у небо

Білий птах,

Що пустила

Княгиня Ольга...

*     *     *

Там,

На Соборній площі,

Де каблуки

                                Стерлись в                                                                                                                      брук,                                         Пішов дощик -

І виділив людський

Круг.

А поряд,

У переходах,

Де кишить людьми,

Відбивають гопак

Народний

Два пластуни.

І де ходив колись

 Максим Рильський

І Тичина Павло,

 Стоїть у прапорах

Синьо-білих

Українське село...

*       *       *

На острові

Селища Романова,

Де ще є сліди

Італійського мармуру,

Івана Купала, свято народне,

Святкується

Радісно.

Життя починається

Заново.

Жертовні вогні

Молодь освячує.

Липи стоять

У кублах з омел.

Острів живе –

Він не вмер.

І в очах вогню,

У дзеркалах

Вод

Я бачу людей

Усміхнений рот.

І в гомонах, рухах,

В тінях невидимих

Біжать і біжать

Без оглядки

За піснею,

Що співа Білозір,

Українські полячки...

*     *     *

Народ,  який бореться за

  Народовладдя,

Дихає мені в потилицю.

Втягують голови в плечі

 Колони.

Пора, брат, пора.

Пора,та не та:

Скрізь люди, мов зняті з хреста

Боюсь, що жахне хтось ззаду –

І думи виллються,

Як вино.

І ніхто не підкаже,

Де воно –

Європи вікно...

Я навчився

Закривати рот,

Коли вступаю в СОТ.

Та не навчився я дивитися

Крізь пальці марноти,

Коли в людській окремішності

Мене хтось визнав,

Як тінь провінційну.

Хтось освітлює мене

 Срібними зорями,

Моститься в душі на припічку,

А я хочу миру,

Миру і тиші.

Заварка з суспільних справ

Парує, мов чайник.

Народ, який бореться за народовладдя,

Закінчив мовчання…

*    *     *

Горить димар,

Злітають бджоли роями.

Я ходжу в сітці пасічника

Поміж квітучих яблунь.

Час сіткою

Насувається мені на обличчя,

Та бджоли показують

Мені дорогу до сонця.

Пагони дерев у саду

Виборюють мені місце під сонцем.

І в дзеркалах бджолиних

Комірок

Я бачу тебе, Україно.

Спинися цвіте!

Спинися, мій рожевий  ранку !

Я не віддав ще себе

Хвилям вітру

І покликам неба.

Димить димар,

Вальсує дим тополиний.

Заблукала неділя моя

В бджолиному русі.

*      *      *

Вслухаючись у гамір синиць,

Коли день приходить за сонцем

І  ранок вітається зі мною

Кольорами троянд,

І хороші вісті прилітають метеликами

До мого ганку,

Я думаю безперестанку

Про тебе, моя Україно.

Духмяний аромат квітів

Розноситься по кімнаті,

Розпалюючи в мені нестримний

Поклик художника.

Дружина притуляється

До моїх грудей,

Кладе голову на плече

І схиляє лице до губ...

І я відчуваю,

Що земля –

Не місце

Для згуб...

Синиці стукають

 В шибку.

Дружина дарує

Усмішку.

І я дивлюся й дивлюся,

 На розкриті фіранки

І дякую ранку,

Який народився.

 *     *     *

                                           На зустрічі з Д.Павличком  

Сцена. Людно. Шелестить шовк

Костюмів і платтів.

Тисяча очей з зали

Ждуть появи

Знаменитості.

І раптом спектр -

Вийшов метр.

Всі встали.

А він вклонивсь

Людям

З вершин

До низин,

І слова розділились

На чорну журбу

І червону любов.

Шелестів шовк

Костюмів

І платтів,

А метр стояв

На сцені,

Як посеред хати,

І кликав,

Як батько,

В останній ряд:

„Не зрадь України,

Не зрадь!”

На сцені й в житті

Лиш так метри

Стоять.

*     *      *

В урвищах,

У ярах,

Де пролито багато

 Народної крові,

Пломеніють маки

Червоні.

Вертаються з безвісті

Крики любові.

Злотавиться сонце

Зі сходу...

Багато,

Багато пропало

Нашого

Роду.

Теплий вітер

Витирає

Сльози з ліщин.

Що земля нерівна,

Є для цього

Багато причин…

Головне -

Щоб вона була

Рідна,

Як мати і дочка,

Як батько і син...

В урвищах,

Де пролито багато

Крові,

Стоять маки,

Цвітуть маки червоні...

*     *     *

В день виборів,

Коли зняті із вікон

Портрети усіх

Претендентів,

Всі думають

Про Президента.

Хтось біжить раніше

Проголосувати,

А хтось перший раз

 Виводить дітей

Із хати.

І думає,

Чи буде

 Президент – Прометей...

До скриньки стає

Згорблена мати,

Обходить залізні

Перила.

Їй хочеться щось

Сказати,

А мені -

Підняти їй крила...

З неї писати б

Полотна, як із Франчески,

І п”єси,

Як у Вісенте,

А вона           питає,                                                                                          

Де ставити

Хрестик

За Президента...

*     *     *

               

В одеськім порту,

Де Потьомкінські східці

Ведуть до моря,

Багато спливло

Народного горя.

З усіх узбіч,

З усіх усюд

Кудивсь ішов

Український люд...

Кораблі відкидали трапи,

І люди метушились,

Як ельфи.

До Австалії і Канади

Ішли кораблі

З чорноморської

Дельти.

Море

Ломило руки.

Чайки кидались

В безодню.

Стогнали ліси

І луки,

Рвали душу

Тополі...

В одеськім порту

Розминулося

Багато

Долей.

*      *      *

Відчуваю якусь утрату.

Білий Янголе, де ти?

Знову програли у карти

Економісти поетів...

Прем’єр-міністри

І президенти

В екрані, мов бренди,

Мов суспільний

Мозок

Вичерпав

Дивіденди.

Тріпочуться,

Ніби жайворонки,

Мої п”ятдесят.

Не хочу назад.

Тривожні думки

Не дають мені спати:

Як кайдани

Днів розірвати?

Як зупинити

Біль утрати,

Коли на землі

Плаче десь мати?

*      *     *

Знову хтось хоче

Омоголити

Нас, українців.

Більшає

На Україні

Різних чужинців..

Бунтують

Мої древляни:

Не знають,

Де стати,

Чужі люди

Всюди

Заходять

До хати...

Ходять

Полями –

Немовби нема

Рідні поміж

Нами.

Вкрадці заходять,

З городу...

І прибуває

Не нашого

Роду...

Посходились

На майдані

Батьки  наші.

Нуртують душі

Й думки гарячі...

*    *     *

Скидаючи в урни слова

Зі „Свободи”

Савіка Шустера,

Люди ідуть спати.

Та довго скриплять

Пружини диванів:

Люди думають

Про завтрашній день...

Голова крутиться

На збитій подушці,

І голос ведучого

Ріже мозок:

Де ми?

Де ми були:

В залежаній траві

Під кипарисами

Можновладців

Чи на лавочці

Перед батьківським плотом?

Шибки дивляться

Переляканими очима

На настінні годинники:

Чи закує зозуля?

Холод рветься у спину,

А серце навстіж –

До людського вогнища...

А вранці, коли

Голубий віхоть ранку

Змиває вікно,

Ми впізнаємо свою Батьківщину

В затомленім сонці.

*     *     *

Біля батькової криниці,

Де цвіте білий бузок

І піднялася колись

Защеплена  груша,

І пахне материнка і м”ята,

Неподалік

Стоїть

Батьківська хата...

Старий одвірок,

Мовби зашерхлий пергамент.

І квіти любистку –

Квіти рядами.

Дзвонять дзвони

З криничної корби.

Мягка вода тут

Вищої проби.

Відкинувши галстук,

Я нахиляюсь

До відра із водою,

І бачу візерунки

Свого життя...

Яка ж бо ти,

Доле! Яка!

Я п’ю воду,

Допоки остуда

Не поцілує горло.

 Біля батькової криниці

На земля стою гордо.

*      *      *

Стрічка дорожнього насипу.

В обличчя – подих весни.

Ідуть до діда і баби

Онуки,

Мої вже сини.

Кароокі

Погляди хлопців

Освітлюють поле.

Радуйся, доле!

Молоді сосни

Заселили луг

І окреслюють

Новий круг.

На придорожніх

 Трьох стовпах

Клекочуть

 Лелеки.

Вже близько село,

Недалеко...

Іду,

Посміхаюсь...

І зупиняюсь

Перед вивіскою

„Мальованка”*.

Тут мого духу

Схованка.

*Мальованка – село, де народився В.Базелюк

 *     *     *

Коло Гойкових ліз,

Що обдерли мою

Уяву з дитинства,

Неподалік

Хатнисько

Мого прадіда

Сірука.

Тягнеться до здичавілої вишні

Моя рука.

Горіховими очима

Розглядає мене

Стара ліщина:

Що за мужчина?

Ожина

У білих платтячках

На сінокосах...

Ів жовте

Волосся...

Як без рідні

Вам тут жилося?

Я знайшов ці місця

Серед кротовин

І пірамід мурашників

По дерев’яній

Дубовій кладці

І старій липі...

Тихо...

Тихо, як в казці!

Добридень, хатнисько!..

*     *     *

Наша культура,

Яка завжди тягне нас

До цивілізації,

 Зникала

У революційній

Овації.

Капища Перуна

Заросли

Глодом.

Де ми були

З нашим народом?

Похрещені

Вогнем і мечем

У водах Почайни,

Могли бути ми

Не печальні?

Життя наше ходить

З посохом старців,

І душу ми маємо

З серцем скитальців.

Блищать у травах

 Пластикові пляшки,

І дихають перегаром

 Ранки...

Ми бранці і бранки.

 І такі, були і будемо

Завжди.

Наша культура

Мене будоражить.

*      *      *

                                           В. Білобровцю

Упершись ліктями в стіл,

Ми вдивляємося

В очі недопалків.

Наші думки на кухні

Топляться в коралях

„Житомирської з перцем”

І „Золотої” на березових

Бруньках...

Обмакуючи хліб

В підсолену олію,

Ми схиляємо свої літа

Над квітучою скатертиною

Із жоржин

І говоримо про наших

Дружин.

Нам неохота мовчати,

Коли з наших губ

Позривали замки.

Годинник відмежовує

Хвилини наших розмов,

І ми не відчуваємо, як маленька стрілка

Повертає на схід.

Спомин обгорнув нашу

Радість,

Що судьба наша є

Небайдужа.

Дякую за приїзд,

Мій друже...

*     *      *

Приходить холод,

Західні вітри,

І сонце йде

По зігнутій спіралі.

Ми очі підняли

На прапори,

А землю нашу вже

Переорали...

Зриваються слова,

І зла фантом...

Бунтують гени

Київського древа.

Нас поїдає

Мов чужий планктон

І не лишає нам

Живого нерва.

У гронах звуків

Збились до ікон.

Народ шукає скрізь

Життєві латки.

Кричить вікно у рупор

І балкон

За синьою

Бравадою

Палатки...

*     *     *

Моя любов

Битком набита

Обіцянками,

Мов колись дідова

Табакерка

Тютюном.

Бовваніють бузинові

Кущі

На місцях зустрічей.

Газетні заголовки

Перекошують

Погляди.

Цівки друкованих шпальт

З’їдає шашіль

Сумлінь.

Пахне рожева

Валер’янка

У фасонних

Кабінетах.

І засинають діти

На спинах

Прокурених диванів.

Людино, хто ти,

Що йдеш напроти?

Опускає любов

Очі додолу.

Моє життя

Усміхнеться не скоро.

*      *     *

Натовп, який сперечається,

Показує пальцями

На галстуки

Можновладців.

Розкриті губи

Посилюють

Нетерплячість.

Зір туманіє,

Мов паморозь

На шибках,

А думки палають,

Мов весняні

Ватри.

Пропади пропадом,

Цей клубок цивілізації!

І шкіряний картуз,

І солом”яний бриль!

Коли ми

Збережемо цвіт

Нації

І урожай

Наших нив?

 Притуляю щоку

До шовку

Синьо-жовтого

Прапора

І радію,

Як дитина,

Серпню.

Тепла треба вже

Серцю.

*     *     *

Ми, що шукали

Все життя ворогів,

І чий шлях тепер пролягає

Поміж курганами,

Багато думаємо

Про земних богів,

Які ставали тиранами...

Мінялися сорочки

І кашкети,

І загрібали жар

Придворні поети.

Пропаща сила

Водила

Нас за ніс,

І парували душі

На рудниках

І гноярках.

Ми перебирали себе,

Як картоплю в льохах,

І червоніли, немовби

Кропива

Після заморозків...

І повернувшись

На круги свої,

Вийшовши з тенет попелищ,

Ми дивились, як наші діти

Біжать до Дніпра,

Щоб одмитись од пороху

І поклонитись Волосую

О, рідная земле,

Гонителька голосу!

*     *     *

У дворі Романівської гімназії,

Де на лавочках

Сидять уже

Діти моїх дітей,

Встає новий день.

Піднімаються кипариси

І голубі ялинки,

Молоді ясени, і липи.

Вікна спортзалу дивляться

На мене

Кришталевою

Чистотою.

Сірий асфальт,

Що піднявся

Від коренів ялин,

Розписаний

Почерками учнів.

Шовкова трава

Переходить

В обійми

Квітучих айстр.

Зелений самшит

Цілує мені руки,

А діти відкривають

Браму.

Я залишив себе

В цьому храмі.

*     *     *

Боже, скільки ж ми

Шукали правди!

Ми трусили себе,

Як комини від

Сажі.

Ми ішли і йшли

На перехрестя,

А повертались

Трикутниками смерті.

Наші діти виростали

У громадських яслах

І настороженими очима

Зустрічали

Прихід посторонніх...

Косив їх голод і холод,

Мов траву

Після дощу.

...Запалили ми свічу

Покаяння.

Та входи до наших

Квартир

Ще обрамлені гратами

І броньованими дверима.

Внутрішньо підсвідомо ми готові

 Завжди пакувати валізи...

Ми боїмося

Громадського транспорту,

І кладемо гроші

У панчохи.

Наша правда

Не має уроків.

*     *     *

Коли сам собі

 Не віриш,

А адвокатами твоїми

Є тільки твої

Батьки,

І проходять роки,

І ти несеш свій хрест,

 Мов камені в сумці,

Коли плутаються номери

Газет

Перед твоїми очима

І висне небо

Над твоїми плечима,

Коли хриплий голос

З телевізора щоразу

Повертає тебе до

Буденності

І ти переглядаєш

Телефонні

Записники,

І не знаходиш

Старих друзів,

Твоя життя всихає,

Як струмок в лузі.

І ти кладеш пігулку

В рот,

Щоб не чули твої діти

І твої батьки,

Як скрегочуть твої зуби.

Єднайтеся,

Люди!

*     *     *

Пульс, що б”є в литаври

Наших грудей,

Колись запалив огнем

Прометей...

Ми з усіх сил

Піднімаємо шеренги

Людських крил,

А діти сплять на руках

Наших дружин.

Ми стрічаємо

Бурштиновий ранок

Поміж Дніпрових

Вершин.

А на площах і на майданах

Ходить знов чин.

І те, що в душі

Спопеліло,

Наповнюємо

Безбережжям

Жіночого

Серця.

Наша доля -

Обітниця

  Перша.

                                                 

*     *      *

Цей дубовий гай

Романова,

Від якого

Несе чисті води

Виспа,

Немов вавилонські

Підпори

Старої цивілізіції.

Люди збираються

Під дахами

Зелених крон.

Пахне озон...

Пахнуть зелені світанки,

Фіалки і анемони.

Лінії доріг

Ідуть до забутих

Джерел.

І там, де сокіл,

Поліський орел,

Шукає у небі пари,

Відстукують

Хронометри

Вічність у хмарах.

Торкаючись крони

Дубових велетів,

Ми очима обнімаємо

Небо

І думаємо про тебе,

Моя Україно.

*      *      *

Пахне медунка

На полях

Нашого дитинства.

На мичколіссі

Озирається

Перший

Краснюк.

Переступаючи

Рови меліорацій,

Звільняючись од колючок

Акацій,

Ми шукаємо світлі

Поляни

Між лісовими

Кущами.

Звіробій і верес

Розмальовує

Наші колошви,

А кришталеві джерела

Обмочують наші

Ноги.

Сідаючи на  

Узбіччя доріг,

На зелені мохи,

Ми забуваємо

Все на світі

І починаємо трапезу

На осінньому листі,

Яке пахне грибами...

*     *     *

Наші матері,

Які ждуть нас

І не діждуться

І склали поклажу

Для наших сумок,

Мають погляд

Сікстинських

Мадон.

Світлими птахами

Злітають їх погляди

В безвість чекання.

У пору світання

Виходять вони до воріт

І дивляться

В українські стежки:

Чи не летять їхні діти,

Немов голуби...

Золоті німби обріїв

Цілують їхні морщини.

А уста промовляють молитву

Дитині...

І коли ми торкаємося

 Рук матерів,

Коли вони торкаються

Наших голів,

Все стає зрозумілим

Без слів.

Так  зустрічають у світі дітей

Лиш одні матері...

*      *      *

Там, на Широкому лузі

Мальованки,

Де джерельних вод

Не стихає виток,

Стоїть неподалік

Батьківська хата

І Романовий височіє

Місток.

Там три електричні стовпи

Обнялися,

Як три рідні брати

І золота пектораль обрію

Простяглася

До Полькового

Дуба.

Тут тиша-

То найкращий звук.

Тут почалося моє життя

З пошуків і людських згуб.

Тут почав я

Відлік часу

З перестуків електрички

І з стуку у вікно

Синички...

Тут уперше

Я побачив,

Як плаче живиця

На соснах

І умивається ранок

Росою.

Тут захворів я красою...

.

*     *      *

На мальованських торфах,

Де лежать іще

 Морені тисячолітні

Дуби,

Поріс звіробій...

І неба сувій

 Витирасє роси

Журби.

Летіть, голуби!

Лети,

Жовтава вода.

Прийде

Любов молода.

Ми пішли

Слідом

За любителями чорниць

І журавлин,

І часу плин

Не мав в нашім серці припону..

Ми розійшлися

По полю.

Під ногами земля

Ходуном.

Дятел включив

Метроном.

І кружляє навкруги

Небо.

Сумно у світі, кохана,

Без тебе.

*     *     *

Наші сини

Косять із нами уже

В одному покосі.

Вони знають уже

Дотик чоловічого

Ліктя.

Бурштинові краплі

Солі

Мочать їхні сорочки.

Мокрочубі,

Вони усміхаються

До нас

Ясними

Очима

І затуляють нам

Частинку неба

Своїми плечима.

Та нам стає світліше

На серці,

І ми хочемо

Сіяти райдуги неба

І промені сонця.

Сини мантачать

І усміхаються нам очима.

Вони  виросли вже–

Наші сини.

*    *     *

Твоє бажання

Сісти ближче

До вогню,

Запалює серце.

Як багато тліло

Нас, українців,

На першій життєвій

Сторінці.

Життя йде

По колу,

А думки

Горять,

Мов дрова

В каміні.

Скільки ж бо

Тліти?

Квітне живиця.

Стікає по жолобах

Бурштиновий сік.

Починається

Новий вік.

Треба вставати,

Треба радіти,

Класти зерно очищене

В землю.

Клич мене,

Серце!

*    *    *

О, рій думок!

Конвеєри думок

Летять у вічність...

А душа -

Як вимпел...

А час промерз

У просторі

Й промок.

І мій народ

Посходився

Великий.

І на майдані

Йде

Новий процес,

І воля стала мовби

Божевільна:

В одного волі

Сто один процент,

А в іншого вона,- як спрут,

Невільна.

Хтось  продукує

Нам слов’янський хрест,

І ми здіймаєм

В небо дужі крила...

І наша воля,

Як єдина

Честь,

Дає нам правду

І життєві сили.

*    *    *

Йду до моста,

Як мій предок колись

 До Почайни,

І благовиди кругом -

 Мій, український, транскрипт.

Чом же такий світ мій

 Сумний і печальний?

Чом же летить моє серце,

Як метеорит?

Що я шукав, що я знайшов,

Окрім тебе,

Земле моя,

Доленосице рідна моя?

Ранок зійшов,

Неділя засяяла

 Вербна,

І в кольорах стрепенувся

Мій погляд,

Як птах.

Сонце кружляє по колу

 В людському манежі.

Холод торкається теплих,

 Як магма, грудей.

Більше стає у суспільстві

Багатих і лежнів,

Менше стає

 У сіспільстві

 Щасливих людей.

*     *     *

Я присудок,

Я присудок народу...

В кайданах долі

Мій блукає час.

В моїй землі,

Землі під небозводом,

Пречисте місце

Лиш - іконостас.

Я присудок,

Я присудок

Соборний,

З душею,що глевка,

Мов глинозем.

Козацький погляд мій,

Безмежно гордий,

Я залишаю

На майбутній день.

І хоч запікся я

В душі, як тромбі,

Блукаю хай

Між рухів і систем,

Я став нарешті вільним

І соборним,

І твердим

Як поліський

Чорнозем.

*    *    *

Вже ранок встав...

Клепає батько косу,

Фіалки пахнуть, півники,

Бузок...

Ідем на луг,

Йдем до ріки Широкої,

Йдем до моїх

Мальованських

Казок.

Сіяють роси,

Світить юний червень,

Духмянить м’ята,

Сходить звіробій...

Ми стоїмо між небом

 І землею.

Співає жайвір

В далі голубій...

І все тут, все правічне,

Все тут чинне:

Трава, роса,

І солов”їний звук...

Вставай ,

Моя маленька батьківщино!

Цвіте земля,

Цвіте весняний луг..

*     *     *

Зупинились,

А сонце рожеве -

То на холод,

То знов на мороз...

В наших душах,

Новітніх і древніх,

Доленосний іде

Поголос...

На дорогах машини,

Як раллі,

Все з”єдналось в

Єдиний ланцюг.

Україна нас знов

Вибирає,

І її вибираєм

Ми круг.

Стоголоссями повняться

Храми,

Й ми вслухаємось

В рідні слова...

Так багато рідні

Поміж нами,

Й така бідна на радість

Земля!

*    *     *

Ти мене, моя мамо,

 Просила,

Щоб я людям

 Не робив зла.

Ти усім все на світі

 Простила,

І усім ти бажала

 Добра.

А я став

 На рідному слові

І не знаю,

Що далі робить.

Бо від ненависті

 До любові

Треба ціле життя

Прожить...

*     *     *

                                             На „чорнобильській толоці” в    Народичах

О, земле,

Хто народить нас

У Малих і Великих

Кліщах?

Який зоряний птах

Засіє зерном

Наш

Прах?

Небо - як свитка.

Горе - як нитка.

О, мій народе

Великий!

У Великих Кліщах

Стоїть церква

І воїн ще, визволитель...

Земля підняла

Комір.

І замість голубих

Очей полісянок –

Полинний

Колір.

Відчинені ворота.

Відчинені брами.

Цвіте чорнобильська

Козодра

Поміж

Плотами.

*     *     *

                               О.Зубчуку

Студентський сквер.Більярдна.

Гінкго в цвіті.

І Тетерів

Житомиром

Тече...

І вітер перемін -

Свободи вітер -

Кладе нам теплу руку

На плече...

І ми гуртом,

Мов реліктовні книги,

Розкрили ще не знані

Сторінки.

І слухаємо,

Як читає Грибан

Про Вінграновського

І жінку на віки...

Стояли на землі ми,

Як удома,

І Україною і дихали,

Й жили...

Світилась ніч,

Горів в огнях

Житомир...

Палахкотіли в серці

Прапори...

*       *      *

Багато що,

 Багато що минуло.

Так мало в нас

Незайманих часів...

 Та так багато в нас у серці

 Мулу,

І так багато

Різних голосів...

А шлях – він ось,

Він – чистий,

 Він - відкритий,-
Наш український,

 Рідний над

Усе.

Все у житті

Нам треба

Пережити,

Бо інша доля

Нас вже не спасе.

*     *     *

Я  все шукаю -

 Нинішнє, й минуле,

Я все шукаю,

Де мій оберіг.

Та я не можу

Визбирати

Кулі

З минулих

І сьогоднішніх

Доріг...

Я ніби вільний,

Як повітря,

Легкий.

І щастя я збираю,

Як пилок.

Та весь нектар життя,

Солодко-терпкий,

Розсипали ми

На партійний шовк.

*      *      *

Змінився світ.

Змінилися дерева.

І звужується сонця

Білий круг.

І ми стаємо

Ближче

Коло неба,

І щастя упливає

З наших рук.

А блискавки, громи,

Холодні зливи

Стають на наш життєвий скрізь

Місток.

Одна земля лиш

Нам вертає силу,

Як навесні пускає десь

Росток.

*      *      *

Моя душа,

Як вистраждана проща,

А думи – як із комина

Димок.

Що принесе нам знову

 Листоноша?

Який на губи вчепим

Знов замок?

Літають голуби.

Квітує ранок.

Дзвенить бджола

 Над стомленим

Чолом.

О, скільки ж треба пережить

Тиранів,

Аби зібратись

За одним столом!..

*       *       *

Орати землю.

 Сіяти й орати,

Допоки не зашерхну,

 Як листок...

Якийсь я чую в серці

Біль утрати,

Довбе мені постійно

Щось в висок.

Чи внуки наші

Зможуть порадіти,

За землю, за стеблину,

За росток?

Нам треба вчитись

Так на світі

Жити,

Щоб не зчорнів у серці

Колосок.

*       *      *

Коли я дивлюся

На шпилі костелів,

На золоті куполи

 Церков,

Я думаю, людино,

Про тебе,

Про твою українську

Кров.

Як час ми долали

З тобою,

Як вижили в крові,

В золі,

Як вийшли  ми

З голоду,

З воєн,

Шукали зернину

В селі...

І час, що закиданий

Хмизом,

І очі, мов грудки

Землі...

Ніхто нас у світі

Не визнає,

Лиш наші людські

Мозолі.

 *       *        *

Не скажу, що люди

 Люблять точність,

Особливо епохальних дат.

Є на світі певна

 Незворотність,

Коли час вертає нас

  Назад.

І тоді, як посох

Благовидний,

Вказує нам путь він

І пастель.

Час слабким буває

Тільки сильний -

Не такий,

Що вибіг з конопель...

Де він, Боже, той

Всесвітній

 Розум?

Із яких проходить він

 Сторін?

Ще звучать

 На Україні

 Кобзи

Для нових,

Прийдешніх

Поколінь.

 *    *     *

                              Синові Олександру

Сину мій,

Твоє мозаїчне графіті

Нагадує мені

 Початок веселки.

Як добре,

 Що ти малюєш, сину.

Хто має в руках

Пензель для

 Пейзажів,

Чиї пальці уміють

Складати букет

Троянд,

Той завжди  вишиє

 Собі рушник

  На щастя.

*      *      *

Діти мої, цей виноград,

Що виріс із старого

Пня,

Посадила колись

Наша рідня.

Він пробився

Крізь хащі ночей

І виріс до ваших

Очей.

Доглядайте його гілки –

Хай росте він

 Довгі роки.

Коли стане

Трудна пора,

Вип’єте з нього

Келих вина.

Тут,

 Коло ваших вікон,

Де виноград

Напроти,

Хай повняться

Грона янтарним

Соком.

Діти мої, збідніє наш

Сад,

Коли пропаде

Цей виноград.

 *      *     *

Ми із батьком

 Косили сіно.

Пахнув травами

 Сінокос.

Сонце виглянуло

 І сіло,

І мрячів

Веселковий дощ.

Ми стелили покоси

З батьком,

Обминаючи

Потічки.

І співав соловейко

Альтом

Коло лугу і коло

Ріки.

Пахли трави,

 Світились роси

Із дощами наперелив.

Батько взутий, а я босий,

Мов лелека,

У травах ходив.

Десь кувала в кущах зозуля...

Рвучко шахкали дві коси...

А мати несла нам

 Теплого струдля.

І „Боже вам поможи”...

*       *       *

Вклоняюсь хлібу -

Земному німбу.

Вклоняюсь волі –

Її люблю.

Цілую вітер гарячий

З півдня

І воскрешаю в серці

Зорю.

Лиснять дороги.

Ясніють зерна.

Співає пісню

Травневу птах.

Яка ти, земле

Моя, озерна,

Голубоока

У прапорах!

Духмянить серце

Чебрець і м’ята.

І погляд зводить

Тепло грудей.

Мені найбільше

На світі свято -

Це жити серед

Своїх людей.

*     *     *

Я завжди відповідаю

На листи друзів,

Щоб час у їхніх

Під’їздах

Не зупинився...

 В поштові скриньки,

В заклеєні конверти

Я кладу

Візит віжливості:

А до списаних сторінок –

Пелюстки троянд.

Я знаю:

Друзі, які будуть стояти

 На площадках

І курити цигарки

Після прочитаного,

Обов’язково схочуть зустрітись

Зі мною.

Сотні раз вони

Включатимуть мобільні

Телефони

І повторюватимуть одну і ту ж

Мелодію:

„На пероні, на люднім пероні,

Де розлуки і зустрічі плачуть...”

Мені хочеться зібрати

Кольори

Усіх троянд

І надіслати

Вам, друзі...

*     *     *

  

Давно це було,

А ніби сьогодні бачу:

Ніч,

Мати плаче.

Прийшов якийсь чоловік –

Худий, як палець,

Кульгавий, з паличкою,

Постукав в вікно...

Нічого не спитав,

Не просив,

Тільки дивився

На батька

Сумними очима...

Стояв, як знятий з

Хреста.

Батько вийняв махорки,

Закурив з чоловіком,

Дав йому кусок сала

І хліба.

Невідомий пішов.

Діти вдавали, що спали.

А мати гладила нас

По голові

І повторювала

Три слова:

„Боже йому поможи...”

н

*      *      *

Коли життя,

Пророщене в зерні,

Зійшло до сонця

Зором ясноликим,

Земля дитя держала

В пелені,

Аби народом стало знов

Великим

В житті багато

Різних таємниць.

В народу мого

Світло є і темінь.

Народ тоді,

Як не зігнувся

Ниць,

І не згубив міцний козацький

Кремінь.

З своїм народом

На озимині

Зерном я хочу бути

Тої проби,

Що не міняє сутності

В мені-

Міцної української

Утроби.

*     *     *

Я жити в правді

Зовсім перестав.

І не шукаю правди

Первоцвіту.

Я все життя своє

Перелистав

І ще не склав онукам

Заповіту.

В ногах я чую

Лиш земний забіг,

Не знаю часто,

Де моя дорога.

Усюди цвіт,

Понівечений цвіт

Або ще руки схрещені

До Бога.

Я відчуваю часто:

Сам на сам,

Не подолати час, 

Бо час утрачу.

Коли віддам я душу

Небесам,

 Тоді я правду там, мабуть,

Побачу.

                                                *     *     *

Земля моя,

Поліська акварель!

Цвітуть троянди,

Сходяться троянди.

Найкращі квіти в нас -

Біля осель,

Бо ті, що збоку,

Топчуть ті мустанги.

Ми кольори втрачаємо

В містах,

В місцях шумних

І маложивописних.

А вечір завжди,

Мовби сизий птах,

Підводить нам життя

Туманом риску.

Ми узнаємо плату 

І ціну,

Коли нема ні кольору,

Ні цвіту.

Троянди зацвітають

У саду,

Троянди золотого неоліту.

*      *      *

Хвала тобі,

Людськая доброта -

Нерукотворна формула

Спільноти.

Ми, люди, - бранці

Щастя і життя,

Бредем кудись

Немовби гугеноти...

Долаєм, ріжем

Долі косинець,

І часто навпростець

Ідем, без хисту...

А доброта, що має

Сім кілець,

Вона сама життю

Підволить риску.

*      *      *

Весною,

Як жовтіють первоцвіти,

Яснішає Молочний в небі

Шлях,

Нам хочеться любити

І радіти,

І душу

Возвеличити в піснях.

Коли ж холодна і негожа

Днина

І розриває вітер день

Без меж,

То ми стаєм озимі,

Як льодина,

В житті не можем

Подолати веж.

І наше щастя може просто

Тріснуть,

Як не почуєм рідні ми

Слова.

Бо поклик слова,

Поклик пісні більший,

Аніж командна, владна

Булава.

*      *      *

Ті кобзарі,

Що несли вольні думи

І віддавали волі

Стільки сил,

Міняли сум людський

На щедрий гумор,

Й не опускали погляду,

Ні крил.

У полотні вони

Носили просо,

А біля серця-

Вогник з кумача.

До волі вивів нас

Кобзацький посох

І кобза

Із кобзацького плеча.

*     *      *

Що час іде -

То істина сакральна.

На нашім так написано

Роду.

Якби ж то доля

Ще була

 Повчальна,

Давно б жили ми

В райському

 Саду.

Дороги і підошви наші

Стерті,

І голоси чужі

 Іскрізь бредуть.

Щораз нас менше й менше -

Менше чверті,

А хто остався –

Той зібрався в путь.

*      *     *

Народе мій,

Народе мій одбірний,

 Ще дихає гарячим пилом

Степ...

Багато істин,

Правильних і вірних,

Людське життя

Списало на вертеп...

І серед того безладу

І зламу

Щораз губили

Віщі ми слова...

Вітчизна йшла завжди

Услід за нами,

А спереду йшла владна

Булава.

*     *     *

Ті, що пішли по світу

Діти наші,

Лишили хліб,

Свій український хліб.

Ми незалежні, та

Пропащі,

Бо вибір пав наш

На довільний гніт.

І вже й душа знецінилась,

Як гривня.

Земля людський не чує

Перегук.

А тіло не здолало в серці

Злидня,

І, мов туман, розвіявсь

Гордий дух.

Ті діти, що пішли,

Вже не вернуться.

Ті, що лишились,

Правди ждуть дарма.

Свята земля –

Найвища

Конституція -

Не має вже народного

Керма.

*       *       *

Живі легенди

Нас усіх втомили.

Вони усі в газетах

Напрокат.

Газети пахнуть

Старосвітським милом

Від голови суспільної

До п’ят.

І сутність слів

Якась індиферентна:

Секретом те є,

Що вже не секрет.

Кредит довіри має

Два проценти

Бомонд народний,

Що не йде вперед.

*     *     *

Схиляє сонце

Чолобитно

Проміння в липи і

Дуби.

І серця внутрішня

Молитва

В душі розтоплює

Сніги.

Усе вертається

Із тліну.

Годинник ходить

Ходуном.

І навіть листя

Перепріле

Мов пахне яблучним

Вином.

Приносить вітер

Прохолоду,

В душі збирається

Тепло.

І коло саду і городу

Дзюрчить

Водою джерело.

.

*     *     *

Коли скресає

В серці крига

Й душа співає,

Як рояль,

Весна приходить,

Світла сила

Стає на тлі

Протистоянь.

Дорога повниться

Промінням,

І день стає,

Немов сонет.

Зі сходу, заходу

І з півдня

Приходить

Райдуги планет.

І щойно роджені,

І сильні,

Ми піднімаєм

На „ура”

Ту волю,

Що дала нам крила

Коло Славутича-

Дніпра.

*     *     *

А тихо ж як!

Леготно як!

І мрійно...

І мелодійно...

Боже, Боже ж мій!

Для чого людям

Атоми

І війни?

Для чого людям

Атомний

Сувій?

А світло ж як!

А світло ж як !

Мов з раю...

І цвіт переливається

Й роса.

Душа сама

Напровесні співає -

Душа сама іде

На небеса.

За містом дружно метушаться дачі

Д.Павличко

Село... Село...

О, де ж бо ти , село?

Тебе на світі й не було

Неначе.

Тебе сховали,

Як в душі тепло...

За містом дружно

Метушаться дачі.

Усе знялось

Немов пішло у вир -

Не видно хат,

Крамниць, веселих

Клубів.

Розбиті вікна,

Двері набакир.

І ясени

Шепочуть сивочубі.

І ні людинки -

Мов спинилась кров.

І лиш біжать до дач

Автомобілі...

Ніхто тобі не скаже

„Будь здоров”,

Ні „Добрий день”

Святкової неділі

*     *     *

Ми довго до собору

Свого йшли.

Спеклися сльози,

На щоках засохли.

Щоб засіяли в небі

Прапори,

Нам треба було

Заземлити крокви.

На наших землях

Колос переріс,

І ранки перестоялись

Булані.

Усе життя водили нас

За ніс,

Що ми, хто так живе,

Уже останні.

*      *      *

Усе таємне в світі -

Очевидне.

Йому не треба

Лишній коментар.

Бо воля наша,

Пісня тополинна,

Із нами разом стала

 На вівтар.

І діти наші,

 Діти ясноокі,

Схотіли миру в серці

Над усе.

І їх душі покликання

Високі

У вирій біла ластівка

Несе. 

Усе тепер, усе тепер

Публічне.

Дають усьому люди

Коментар.

От тільки нас не об”єднає

 Річка

І свічка,

Що освітлює

Вівтар.

*     *     *

Не тихо в нас.

Не тихо й гладко.

Ми носим думи,

Як сакви.

Ми в ліктях загубили

Братство,

І йдем у світ

Без голови.

Кругом намети,

Крутояри.

Нудьга в плащах

Із позолот.

Стоять на ринках

Чорні кари,

Здають останній

Околот.

Любов в степах

Позагорталась,

І до столиці

Попливла.

Ми просто,

Просто такі стали,

Мов Україна

Не жила...

*     *     *

Серпень.Сині ранки

У жовтих хустках

Акацій.

З жовтої, синьої

Глини

Ліпим свободу

Нації.

Парують стежки

Промоклі.

Райдуги над

Мостами.

Ставим до неба

Крокви.

Збираєм суспільний

Саміт.

Серпень. Дорога рідна.

Квітами пахнуть

Тумани.

Йдуть із Донецька

І Рівного

В Київ нові

Прочани.

*    *     *

Коли відчиняються

Жалюзі вітру

І сірий бескид неба

Провалюється

В зареві моря,

Земля стогне

Від горя.

На солоних губах

Спить страх.

Простоволосі дерева

Збиваються

В кучу,

Зв’язані арканом

Вітру.

Стогне земля.

Стогне душа

В обіймах

Вулканів.

Стоять небеса.

Опускаються ковдри

Туманів.

І тільки злітає

В зеніт

Чайка,

Немовби сопілка,

І кличе людей,

І тулиться

До їхніх грудей.

Очистись,

Мій часе!

*     *     *

Мені нема

Порятунку

Від газетних

Сенсацій.

Вони, як білий грибок,

Гризуть пальці.

Дивляться синяки

Публікацій

На мене.

Що достеменне?

Не треба зла,

Мужики.

На нас дивляться,

Закриваючи очі,

В хатах

Малюки.

В лаштунках суспільних

Овацій          

Киплять душі,

Мов термоси.

Нема порятунку

Від голосу

Велеса

Гримлять суспільні

Громи.

В суцільних лише

 Публікаціях

Бачимось ми..

*     *     *

Осінь. Сіру облистявість

Неба

Пронизує вітер.

Запилений янтар вишень

Чистять

Тумани.

Кольори троянд

Лікують мою

Вистражданість.

Краплі земної

Тиші

Примостились

На моєму обличчі...

Проміння сонця ось-ось

Покине трави,

І заведуть бесіду

Осінні джерела.

Скрипить серце

Корбою

Над криницею

З правдою.

Ми вип”ємо разом

Цю осінь,

Земле.

*     *     *

Будинки дачників

Мостяться

На лісових

Галявинах...

Люди втікають

Від пробок історїї.

Мозаїчне

Графіті ялин

Розписує

Залізні ворота.

Білі троянди

Межують з дубами

І соснами.

Дзвонять

Дзвоники

Серпня.

Звірі і птахи

Мостяться

В коминах

Із червоної

Цегли.

Людина іде.

Людина займає

Простір.

Людина займає

Світ.

*    *    *

О, голосе пам”яті,

Я іду із тобою на побачення.

Йду дорогами і стежками,

Між курганами і могилами.

У моїй душі – камінь вистражданості.

У моїй душі – голос виснаженості.

Криниці дивляться

В очі моєї безкінечності,

А я шукаю в людях

Закони гречності.

Списую погляд з ікон,

Істину - з часу.

Сную між людьми

І простором,

Між мовчанням

І голосом.

Проміння сонця

Витирає сльози роси.

Кругом людські голоси.

Іду поміж правдою,

Вірою і зрадою.

Стоять стовпи

Понять.

Димить ладан

Каять.

О, голосе пам”яті,

Як тебе

Відстоять?

*     *     *

У великодню ніч,

Коли земля

Не стогне,

І серце розцвітає з

Торжества,

Я поряд з тими,

Хто лагодив

Жорна,

І човен вів

Суспільний

Наш родства.

Стоїть садок

Вишневий

Коло хати.

Стоїть квітучий

Український луг.

Як не зазнати в серці

Більше втрати,

Як не змістити наш

Життєвий круг?

Співають солов”ї,

Кують зозулі,

Говорять дзвони,

В радості серця.

У великодню ніч

Скидаєм ми корони

Й кладемо серце

 В кошик,

До яйця.

*    *    *

Ми вже

В новому тисячолітті.

Тільки по-старому

Вибираєм

Собі

Пророків.

Все менше і менше

До щастя нашого

 Відстані.

Даймо дорогу

Мудрим!

Даймо дорогу

Сильним!

Гризуть нігті

Знаки запитання:

Чи буде Конституція

В нас

Одностайна.

 Ховають очі

Українці

За кольори прапорів.

Люд помалів...

Ми вже

В новому тисячолітті.

Тільки по-старому

Вибираєм

Собі

Пророків.

*     *     *

Місили глину толокою.

Село зійшлось на толоку.

Галопом, скопом і орбою,

Місили глину на току.

Місили глину люди й коні,

Старі місили й молоді.

І ноги, сині і червоні,

У жовтій чвакали руді.

А вечір літній пах сотами.

Стелились глиною стежки.

І люди спраглими вустами

Перехиляли гладишки.

І день білів, як біла глина,

Світився вижмаканий глей.

І жінка, мовби скатертина,

Вгощала струдлями людей.

Тверділа, коченіла глина.

Вогонь палахкотів в печі.

І вся сільська, сільська родина,

Співала пісню при свічі.

І за Широкою рікою

Луна ішла про толоку.

.Ми миром тільки, толокою

На тяжкім вижили віку.

*     *      *

 Ми не живемо так з тобою,

Як наші прадіди жили.

Вони до плуга, до забою

Ішли, а ми йдем до хули.

Наш рід стояв козацьким зрубом,

Тепер іде на перелаз.

Ми кобзу втратили і бубон,

І правду ту, що нісТарас.

Ми влізли в долари і цифри,

Немов голодні павуки.

І всі життєві наші титри

Перечеркнулись на роки.

Ми землю топчемо юрбою,

Забули радощі і спів.

Ми знов прийдемо, знов з тобою

До світу ницих і рабів.

*     *     *

Як гречна ти, сторінко мила,

І ти, країно молода!

Мов молоко кипляче, збігла

Зі стін історія руда.

І жайвір душу звеселяє,

І філігрує з висоти.

І в полі провесінь сіяє,

І ми щасливі – я і ти.

І чую: вже нова кантата

На Україні, на землі.

Там виростає нова хата,

Там діти бавляться малі.

І чиста, неозора, юна

Тече дніпровська течія.

Було так, є і завжди буде,

Допоки є моя земля.

*     *     *

Наші думи скресали морозами,

Червоніли, як грона калин.

У житті ми не вижили з розуму,

Бо нас житній спасав усіх клин.

Нас водила облуда столицями,

І тинялись ми, мов ковила.

Та щоразу ставали ми вищими,

Коли ми не втрачали тепла.

Ходив гомін в гаю, між дібровами,

Ми сивіли, мов озимина.

Та з синами ми знов чорнобровими

Повертали любов Перуна.

За ярами крутими, холодними,

Ми торкалися просвітку неб.

Наші думи не скресли морозами,

Як Полісся, Карпати і Степ.

*    *     *

Я – українець.І по слові

Моя йде родова канва.

Я з Україною по крові,

Як квітка з небом степова.

Я, українець молитовний,

В своїй землі не кочівник.

Земля і небо, крона й корінь

Мені як вишитий рушник.

Я предковічний – не німий я,

Тим більше не глухонімий.

Мене несе Дніпрова хвиля

Предстати світлом між людьми.

Я українець, і снопами

Я склав народний околот.

І вже ніякими серпами

Не дам я жати свій народ...

Я українець.В серці зерна

У мене з рідного зерна.

Встає моя земля озерна,

Моя вкраїнська сторона

Не проклятий я й не проклятий,

Я з гір соборний до степів.

Тут українська моя хата

І солов”їний в серці спів.

*      *      *

Встає ранкова Україна.

Соборів зблискує охра.

Моя земля, свята і рідна,

Сіяє водами Дніпра.

І зацвітають первоцвіти

В низинах, посеред вершин.

І виростають наші діти

Для миру, радості, святинь.

І зве усіх дорога дальня

В обійми цвіту і небес.

І на дверях зоря пасхальна,

Народу каже: „Ти воскрес”.

*     *      *

Ми, українці, більш ніж послідовні.

Щораз новий проходим ми етап.

І що у серці в нас, і що там зовні,

Те знають Соломія і Остап...

Яка в нас суть, така в нас, братці, влада,

Такий соборний, братці, в нас олтар.

Ми поміж нас шукаєм завжди гада,

Й ніяк не можем вилізти із чвар.

О, як багато в нас ще дилетантів,

Які людей під прапори зовуть...

Ми нація рабів або повстанців,

Ми нація нечуваних скитальців,

Які не відшукають свою путь.

Шепетівка

Квітують луки, усміхаються поляни.

Дуби стоять, як нестаріючі Бояни.

Моєї долі тихо крутиться платівка,
Як зустрічає мене місто Шепетівка.

На видноколі , на видноколі
Схилилось місто до лісу в полі,

А там Мальованка, моя дорога

До мого батьківського порога.

Злітають хвилями роки в пшеничнім полі.

Коханим в сутінках знімають з неба зорі.

Я часто в думах повнолунними ночами

Вас обнімав, дорогі шепетівчани.

На видноколі, на видноколі

Схилилось місто до лісу в полі,

А там Мальованка, моя дорога

До мого батьківського порога.

Стоять мости і світлих райдуг перелоги.

І розлітаються, мов ластівки, дороги.

Моєї долі тихо крутиться платівка,
Як зустрічає мене місто Шепетівка.

На видноколі, на видноколі

Схилилось місто до лісу в полі,

А там Мальованка, моя дорога

До мого батьківського порога.

*     *      *

Наш ранок у сльозах -

Немов Везувій,

І брук зривають цокоти

Копит.

Так жити нам, звичайно,

Нерозумно,

Так скоро серце наше

Закипить...

Гудуть двори

І ставляться палатки.

І дим іде уверх

Од цигарок.

Нас роз’єднали

Гроші і нестатки,

І в кожного у серці

Свій пророк.

І шарудять нам гаманці

Лукаво,

Сміються гривні в очі

Всім живим.

Вони, у владі, мов не знають
Правди –

Вони будують

Новий Херувим.

*      *      *

Вузькі ворота

У Едемський рай.

І доля наша

Нам ще не підзвітна.

Та пісня,

Що лишила нам Чурай,

Не в рай пішла,

А рветься в наші вікна.

Димлять у небо

Білі комини,

І їх приймає,

Мов лелеку, небо.

Який в нас довгий

Поклик до весни!

Яка у нас ясна

Неділя вербна!

Тобі я душу,

Земле, відчинив,

Щоб зацвіли сади

Рожевим цвітом.

В любові

Ще ніхто не завинив,

Ніхто не загубився

Поміж світлом.

*     *     *

Коли між нами

Лиш стіна і стеля

І нас уже ніщо

Не окриля,

Ми просимо у Бога

Милосердя,

Щоб нас почули

Небо і

Земля.

І ми збираєм всю надію

Праздну,

Лишаємо себе

Всіх позолот,

Щоб тільки

Залишився

Непродажним,

Єдиним

Український наш

 Народ.

*      *      *

Мені здається:

Все уже прострочено,

Все відбулося

Явне при зорі.

Все, що тепер ми бачим

На обочинах,

Колись було елітним

На Горі...

Немислимо,

Воістино немислимо,

Що все стає в нас

Завжди,

Як завжди.

Ішли до волі

Всі завжди

Корисливо,

Тому й ідем од щастя

До біди...

*       *       *

Люблю картини,

Вас, Марія Санта,

І каюсь в кожнім

Пензлі милосердь.

Як блудний син,

Як блудний син Рембранта,

Щоразу повертаюсь

До осель.

В усьому бачу

Радість заповіту.

В усьому бачу

Істин очевидь.

Багато ще

Несходженого цвіту,

Багато краще всім нам

Треба жить.

Беру бурштин,

Його застиглу магму.

Зриваю цвіт,

Його рожеву рань.

Коли вмирають звуки

А чи фарби,

То світом править

Дурень чи тиран.

*      *       *

Ми - не полин посеред степу,

Ми українці. Ми - народ.

Мов ліс, підняв гарячий серпень,

Народу житній околот.

Повстали наші правда й воля,

І на майданах зору лет.

Земля, калина і тополя

Цілує неба фіолет.

Шукали.Думали. Створили.

Боролись. Мучились. Прийшли.

Святі кургани і могили

Стежками волі повели.

Пливе життя, пливе рікою,

І ми радіємо в житті,

Що наш народ первопрестольний

Вдихає в груди, в груди повні,

Проміння сонця золоті.

*      *      *

Коли нам бракує

І змісту, і тем,

Коли ми до щастя

Долаєм півсвіту,

То ми вибираєм

Й шукаємо в серці слова

„Заповіту”.

І в думах зринає

Багато понять,

І серце до щастя

Не знає припону,

І хочеться люд

Український обнять,

Одняти душею,

Обняти по колу.

Життя продукує

Благую нам вість,

Що дихати треба

На повні легені.

І ми як народ, як господар, -

Не гість

Берем святу землю

В натруджені

Жмені.

Богема

*      *      *

Квіти твого волосся

Я завжди складаю в букет,

Коли іду до твоєї спальні.

Ти ніколи не впускала мене

До кімнати

Без поцілунку.

Загортаючись по коліна у ковдру,

Ти діставала запах

Суниці з грудей.

І з твоїх обіймів

Я млосно приймав

Шлюбне безсоння,

Як приймають пахощі

Літа.

Гаряча сила в руках

Носила тебе по кімнаті,

І рожева лампада виказувала

Твою сором”язливу

Засмагу.

І коли, притулившись

До зливи твоїх кохань,

Я засинав,

Як каганець на свічці,

Ти хилила голову

До моєї подушки,

І в твоєму волоссі

Я затамовував подих.

Я знаю,

Що це рай,

І коли його не стане,

Не стане мого життя.

*     *     *

Коштовні камені,

Що ми даруємо

Нашим коханим,

І квіти,

Що цілують губи

Наречених,

Я давно вже

Приніс додому.

На останньому

Розчерку серця я написав

Потаємне

Бажання.

 Вишневі пахощі

Від знайомих парфумів

Заповнили зміст

Моєї свободи.

Я дивлюся у світ на відстань

Останніх радощів.

Спомини уже не лікують моє

Сумління.

І коли б”ється у шибку

Знайома пташка,

Коли зустріч стає

Необхідністю,

Знай, кохана,

Що мій потяг може бути

Останнім.

У вирїї щастя.

Не забувай про це , люба,

Коли я приходжу до тебе із квітами.

*     *      *

Любов буває різна,

А буває,

Як віха.

Біжить у тебе

Моя журба

І моя втіха.

Не знаю,

Що я

В тобі знайшов?

Літа красиві?

Сплелися разом:

Поліський шовк

І очі сині.

Ти ангел?

Може...

Розкрий трико –

Загоїм рани.

Хай біле капає

Молоко,

На сніг, кохана...

*    *     *

Ми віддали

Перевагу жінці,

Бо вона знає

В чоловіках толк.

З жінкою вижили

Всі українці.

Бо йшла вона попереду,

А позаду - полк.

Часом була вона

Й незавидна,

Та справжня була

Її краса,

Що вона косою

Єднала два

Гирла,

Два береги

Дніпра.

Не треба мови.

Не треба

Полемік,

Мінусів і

Плюсів.

Жінка була

І буде

Нам ерою

Нових голосів.

                           Умань.Софіївський парк.

Тут, у парку графа Потоцького,

Де ще не висохла живиця

На янтарі графині Вітт,

Приходять люди

На світські бали

Природи.

Голубий сонет неба

Струщує на руки

Промені сонця.

А мозаїчні фіалки

Засвідчують

Красу жінок.

Стрункі джерела

Гладять

Груди

Камінних мадонн

А лебеді

Клекочуть

Про пригоди

Джозефіни.

Студінь води

І дукати ялин

Коронують

Душу,

І свічки каштанів

Запрошують

На острів кохання.

Тут, у парку графа

Потоцького,

Просинаються наші

Бажання...

*    *     *

Горить бажання, ніби ватра.

Проходять роки і літа.

Куди нам діти наше завтра,

Моя любове золота?

Розквітло листя на березі.

Солодкий спомин, ніби чай.

В душі, в ясному полонезі,

Кружляє радість і печаль.

І ти, п’янка, щаслива юнка,

Летиш, як ластівка, летиш..

Солодкий дотик поцілунка

Навшпиньки пам”ятаєш ти ж?

*      *     *

Ця осінь чиста, аж скрипуча.

Ця осінь різна, як тире.

Чого ти серце моє мучиш

Біля зачинених дверей.

Чи близький ти, чи голос дальній?

Судьби хитається кулон.

Коли ловлю я серце в талії

У душу рветься Вавілон.

Од весняних свічок магноліїї

Йду до вечірніх матіол.

І між розпущеними зорями

Сіяє вічний Оріон.

*      *      *

Прищепив на яблуні гілку –

У сусіда взяв.

Полюбив, покохав собі

Жінку,

Яку не знав.

І казали люди

Лукаві,

Що чужі не солодкі

Плоди.

Вони , мабуть,

Ще не знали,

Як зацвітуть сади...

.

г

*     *     *

Іду до Вас, немовби на Парнас.

Слова, немовби гудзики до светра.

Я покохав колись уперше Вас,

Коли любов була у стилі

Ретро.

Ви мій , мабуть , рожевий віадук.

Ми не були із Вами ще сумними.

В очах читаю Ваших кілька букв,

Коли ми не цілуємось  

Між ними.

*     *     *

Усе життя я йшов

За Вами,

Усе життя -

Мов білий сон.

Це не розкажеш все

Словами.

Любов - не мода,

Не фасон.

Була пора, бувало,

Й інша:

Спекотне літо,

Сильний грім...

Та ви,

Ви,жінко наймиліша,

Були Ви променем

Моїм.

*      *      *

Коли любов од щастя

Очі мружить

І світло ллється в душу

 Навесні,

То хочеться твоєї, жінко,

Дружби,

Щоб не співала ти

Чиїсь пісні.

І щоби не повторювався

 Дотик,

Щоб не летіли бісики

З-під вій.

Ми будемо з тобою жити

Доти,

Доки тобі захочеться самій.

*      *      *

Небо низько

І серця близько...

Вийди, кохана.

Жінко-дарунко,

Русява чарунко,

 Дай торкнуся струн

Твого щастя.

Як завше,

Я нестиму

Тебе

До альтанки,

Кохати до ранку.

Як добре надію

Плекати,

Коли тебе мати.

Твій погляд

Джоконди –

Мені не ротонда.

То тільки загадка.                                                                                                                                                     

Не йдімо за обрій.

Де нам буде добре,

То там буде свято.

 Небо низько,

І осінь булана.

Серце близько.

Вийди, кохана.

*     *      *

Ці проліски

Я збирав тобі

Все життя.

Це букет

Твого вороття.

Я не дарував ці квіти

Нікому.

Ці квіти тільки

Для нашого

Дому.

Гаряча твоя

Щока...

Ця квітка гарна,

А ця ж яка!

А надворі

Весна,

Пора голосна.

Коли я бачу усмішку

Твого лиця,

Я знаю:

У любові

Немає кінця.

Коли мене не стане,

Посади ці квіти,

 Кохана...

*     *      *

Любов -

Немов невидимий

 Плутоній,

Не знаний присмак,

Зовсім не полин.

Любов дорожча

За найглибший спомин,

Любов не любить тіні

Між світлин.

Любов не можна кидати

Додолу,

Лишати серед літа чи

Зими.

Любов в нас не втрачає

Непокору,

Як пахне м”ята в нас

Між коліньми...

*      *      *

*     *     *

У парку Романова,

 Де світять квіти

 Каштанів,

Де зелені пагони трав

Обрамлюють плити,

Сидять парубки і дівчата -

Сидять закохані,

Місячним світлом,

 Місячним сяйвом

Облиті.

Шушукаються вербові

 Гілки.

Пригортають жінок до грудей

Чоловіки.

Перегукуються на алеях

Мобільні телефони,

І губляться на лавочках

Сережки і гудзики.

Тільки не губляться

Губи коханих

В акордах

Весняної музики.

*    *     *

Жасмин цвіте.

Пилкуються квітки.

Любов приносить серцю

Насолоду.

Чому, чарівна,

Та сумуєш ти?

Чому колюча,

Мовби гілка глоду?

Чи не зійшла іще твоя

Зоря?

Якої треба ще для щастя

 Правди?

Не треба формул:

Всьому є пора.

Жасмин цвіте,

І пахне цвіт,

Як завжди.

*      *     *

В твоїх обіймах

Плюскотить весна.

В твоїх обіймах

Вже весніють грози.

Я ще не знав такого

Ручая,

Який би не займав квіток

Козодри.

Ген скинула плакуча іва

Шаль,

І вітер вмить позбавив її

Цноти.

Як жаль мені,

Як невимовно жаль,

Що ми раніше

Не жили напроти.

*      *      *

Чогось нема

Між нами вже двома.

Слова якісь непевні

І шаблонні.

Ми є в любові,

Або нас нема.

Ми не міняєм зміст

В одеколоні.

Усе ясним здається,

Мовби день.

Все кажуть очі,

Губи безупинно...

Не треба забігати

Наперед,

Бо перед нами є любов

Безсильна.

*     *     *

З роками

Тяжко слухати себе

І буть собі

Слугою і суддею.

Якщо твоє кохання

Вже любе,

Зліпити важко

Амфору із глею.

 *      *     *

Ясні й прості

Чиїсь уже слова.

Та як самому скласти долю

З літер?

І як сказати, що ти

Не права,

Що зовсім я не пройда

І не вітер.

Що я тебе не взяв

В якийсь полон,

Що не люблю твоєї

 Непокори,

Що не топчу тебе,

Немовби слон,

Що я тебе не зраджував

Ніколи.

Ще буде зустріч,

Знаю певно я.

Ще буде день,

І ти прийдеш цнотлива.

Як добре пити воду

З ручая,

Як очищає джерело

Кропива.

*      *      *

Я в теплі твої

Пелюстки долонь

Вкладаю промінь

На любов, на завтра.

Пройшовши перешкоди

Заборон,

Я хочу щось тобі іще

Сказати.

А гомін хай шумує,

Рветься в парк.

У кожному стає хай

Заковулку. 

Ніщо не поверне уже

Назад

Гарячий поклик

Твого поцілунку.

Віраж. Авто.Сирени.

Хай собі.

Усе сплететься, проросте,

Як вика.

Які красиві

Ранки голубі!

Яка любов

Моя в тобі велика!

*      *     *

І знову лист,

Осінній жовтий лист.

І в сквер ми ходим,

Мовби на причастя.

І пальцями, немовби

Піаніст,

Тримаю я в руках

Твої зап”ястя

Хоч неба туманіє

Синє тло,

Та літо йде слідом іще

За нами.

Яке в тобі нестримане

Тепло,

Яке тепло твоє57

Під ясенами!

Я знаю: все останеться

Між нас:

Ранкова пісня,

 Пісня солов”їна...

Кружляє в осінь

Наш осінній вальс,

Злетають два метелики

З коліна...

*       стоп*       *

       Дружині                  

Кохана моя,

Ген ластівка в вирій,

У подорож кличе...

Великий наш вибір,

Великий наш вимір,

Любов яснолиця.

А в серці полинно.

А в серці дитинно.

Літай ще, кровино,

Куди ж нам летіти:

Осінні ще квіти –

Ще час не озимий.

В житті би нам

Лишень –

До цвіту, до вишень,

До світлого саду...

А зараз будь тишею,

Райською тишею,

Осінньою, ладо.

*      *      *

Моя любове,

Я перед тобою.

Такий я є,

Такий в своїх літах.

І, може, я в житті тебе

Не стою,

Та твій завжди я був

Крилатий птах.

Пошли мені

Хоч ще один листочок

Весни, що воскресає

Із роси.

І я зрадію,

Бо мені за почесть

З твоєї воскресатися

Краси.

Можливо б, вибрав

Жінку я інакшу

І з іншого, можливо,

Кришталю...

Та як же жить,

Як я тебе утрачу?

Та як же жить,

Як я тебе люблю?

*     *     *

Блищить

Ялинова охра.

П’янкої іви

Перли.

Пора зійтися нам,

Пора.

Допоки ми

Не вмерли.

Кафе.Більярдна.

Вестибюль.

Знайомі очі,

Губи.

У мене в серці

Стільки куль

Твоєї знову

Згуби.

В манірних

Зустрічах очей

 Не розійтись,

Ні стати.

Поміж твоїм й моїм

Плечем

Горять

 Твої дукати…

*     *      *

Я збережу

Твоє кохання.

В природі часта

Зміна днів.

Ця зустріч перша

І остання

В осіннім

Смутку ясенів.                                                                                                                                                             

І за осінньою

Габою

Багато в серці так

Жалю.

Я не болію вже

Тобою,

Та я тебе іще

Люблю.

*     *     *

Осіння, перша позолота.

Русяві, списані листки...

Ти не сумуй, високий сокір,

І не сумуй, калино, ти.

Ця осінь буде не далека,

Ця осінь промайне, як день.

Очей коханих синя спека

Розкриє прорізи грудей.

І павутинку коло плота

Кохання в жовтні розірве.

Беріз осінніх позолота

У гай осінній нас зазве.

*    *     *

Літа зібрались

Й полетіли,

Як сиві ластівки,

Знялись.

А ми сказати

Щось хотіли,

Наш подих

В листях заблудивсь.

І води впали.

Впали води,

Упали з росами

Й дощем.

У душу рвались

Епізоди,

І серце рвав

Пекучий щем.

Вбирали голови

У плечі

Тумани,

Сиві ясени.

І був той день,

Немовби вечір.

І десь губились в ньому

Ми.

*     *     *

Усе життя тебе, як цвіт,

Цілую,

Й не переводжу од кохання

Дух.

Бо ти –  мій світ,

Ти не картина з Лувру,

Бо ти душевний мій

Надійний друг.

Ти каяття моє

З Едемським садом,

Ти- щастя мого доленосний

Звук.

Коли ми разом вдвох,

Коли ми сядемо,

Який у нас з тобою

Потиск рук!..

Усе життя іду я

За тобою,

Аби поцілувати

Перед сном...

Якби ти не була

Моєю долею,

Я був би човен

Із одним веслом...

*     *     *

Ноктюрн весняний:

З райдуг - дощик

Весніє.

Обрій прихиливсь.

Моя любове

Найдорожча,

Я все життя тобі

Моливсь.

А ти, мов вимовлена
Фраза,

А ти- мов фіміамний

Звук.

Непоказна

І не показна,

Моїх торкалась теплих

Рук.

І в серці бились

Перестуки,

Здавалось: все в душі

Горить.

І я тебе узяв

На руки,

Аби до серця

Притулить.

Яка весна -

Духмяна,

Рання!

Яка любов

В душі жаданна.!

*     *     *

На рожевий

Ситець твоїх долонь

Капав Київ дощем,

Вона - Оболонь...

І на синіх конвертах

Твоїх губ

Я читав адресу

Теперішніх згуб.

Ширяли машини,

Мчали собі,

І очі дивились кудись

 Голубі...

Вербові котики

Терлись в щоку.

І хвилі серця

Бились в боку.

І втікали в небо

Лоно ріки,

Болі сердечні,

Довгі церкви,

Руки, обійми,

Дощ на траві,

Синя заколка

В твоїй голові...

Ми не розходились -

Боже боронь.

Дощ віяв холодом

На Оболонь.

*      *      *

Я розбуджу тебе

 Гарячим поцілунком,

Я розбуджу тебе

 Лиш дотиком – без слів...

І пелюстки трояндові

Гарячих губ твоїх

Мені розкажуть казку

Твоїх снів.

І груди,

Як голубки дві,

Плекатимуть

Мене до ще

Не співаних пісень.

І я кохати буду,

Як кохатимуть,

Коли відходить

В вічність

Кожен день.

Я знаю:

У житті багато станцій

І у житті, на жаль,

Багато згуб.

В моїй душі –

Відбитки твоїх пальців.

В моїй душі –

Відбитки твоїх губ.

*      *      *

                            Дружині 

Мені судилося з тобою -

З тобою, долею-судьбою,

Життя прожити, і була

Мені ти завжди дорога.

Святая радосте моя,

Між нами, рідними, двома

Повиростали наші діти.

В саду буяють нашім квіти.

І щастя кращого нема.

Та все було: весна, зима,

Садибу обвівав нам вітер,

Та наші діти, наші квіти,

За нас раділи крадькома...

У час вечірній, вечоровий,

Як в серці стало на зорі.

Тебе, мою зорю любові,

Вітають роси на траві.

Не треба сумнівів, не треба,

Не треба суму, ані сліз...

Для мене ти – частинка неба,

Частинка сонця і беріз...

І в кожнім русі, кожнім слові

Твої обійми світанкові,

І твій помол, і твій заміс,

Мені дають заряд любові...

Хвала тобі, кохана, біс!

Хай золотить твої літа

Ця тепла осінь золота!

*     *     *

Тебе люблю.

Тебе любити й буду -

Хай і згорю,

Як тріска у вогні.

О, як багато

В серці моїм

Бруду,

О, як багато ревнощів

В мені!

Я вже тебе

Не можу не любити.

Бо ти мені, як небу синій

Глей.

Тебе зумів знайти

І сотворити,

А стукаюсь,

Як страдник,

До дверей...

Тебе люблю,

І в зраді твоїй каюсь,

І вже не можу

Збавитись гріха.

І болі всі, і муки всі,

І тайни

Все зцілює твоя одна

Рука.

*      *       *

Все рухається по спіралі,

Як смичок віолончелі:

Було, та не стало Галі,

Було, та не стало

Жені...

І крихіткою у жмені

Гріється лиш ромашка...

О, як добре,

Що у серпні

Ще співає

Пташка...

*      *     *

Дощ іде.

Грибна пора.

Пахне осінь.

Мчать струмки.

І ранкова вже зоря

Притулилась до щоки.

Ловлю в пальцях

Вітру квант.

Хмари ходять

В зондах.

І південний твій

 Загар,

Як осінній сонях.

І ріка,

Як в молоці,

Туманіє

З вітром.

Та в закоханім

Лиці

Бачу сонце

З світлом.

*      *      *

Любов буває різною –

Ранньою і пізньою.

Та нам її не треба,

Коли душа

Без неба.

Нема життя

Без крові,

А цвіту –

Без любові.

Любов моя,

 Кохання ,

Ти вічнеє

Жадання.

Ти пісня

Полум”яна,

Ти – рай земний,

Кохана.

Коли уже не зможу

Впізнати цвіт

Троянди,

Хай переселить душу

Мій Бог мені

У трави.

І хай уранці буду

Я сходити до неба,

Бо іншої любові

Душі моїй

Не треба.

*      *     *

Коли цілуються двоє,

І світло розсіює темряву,

Коли продираються до зводу,

Руки нестерпно,

Випромінюють обличчя

Мільйони дрібниць

В огнях

Блискавиць,

І пахнуть трави нестерпно

На вигонах серпня,

І летять до сьомого поту вітри...

Яка любов без пори?

Яка то любов без мук?

Тисячі, мільйони,

Мільярди рук

Лягають коханим

На плечі

Вранці, вдень і в вечір.

І стискають долоні

У щасті, в полоні

Закохані чоловіки.

Любов - це коли на роки,

Любов – це коли на віки...

Коли цілуються двоє,

Я тужу за тобою,

Як тужить вітер за полем,

Як тужить вода за лугом...

О, жінко жадана,

Будь мені другом.

*      *      *                            

                                               Миропіль, Зелений Хутір

Котить хвилі, гонить хвилі

Між горбами Случ.

Нахилився над водою

Калиновий кущ.

А за каменем, горбами -

Березовий гай.

Пташка птаху виспівує,

Що почався май.

Ливуть води, несуть води

Цвіт за верболіз.

Білим вогнищем козодри

Обнімають ліс.

 *    *    *

Цвітуть конвалії

Садами.

І спомин очі

Клонить ниць.

Ці квіти ми

Не дозбирали

З тобою в соснах,

Між живиць...

А сонце,

Вже осіннє сонце,

Цілує рудуватий

Мох,

І вже порізані

Ті сосни,

Які єднали нас

Удвох.

Ми ніби тут вже

Нетутешні.

І стежка наша

Заросла.

Проте іще рум”яний

Вечір,

Цвіте нам, зірко

Золота.

Іще летять

Метеорити,

Думки на крилах

Журавля.

І хочеться

Заговорити,

Щоб ти сказала:

„Я твоя”.

*       *       *

Листи твої

Ще пахнуть васильками...

Вони прийшли давно,

Давно по пошті.

За літерами,

Рівними

Рядками

Я впізнаю твій почерк,

Погляд очний...

А дні летять,

Мов кадрики

В екрані,

А дні летять болючим колом

Втрати.

Твої вуста,

Твої вуста жаданні,

Не може більше вітер

Колихати.

Цвітуть луги,

Дзюрчить вода в криничку.

Як розлюбить тебе,

Моя сестричко?

Листи твої,

Листи твої

Останні

Духмяно іще

Пахнуть

Васильками...

*       *       *

Я не дивлюся

Погоду на завтра:

Я бачу,

Як дим іде

З ватри.

Я знаю,

Що скоро

Буде

Вітер.

Я знаю,

Чому кохання

Має сім літер.

Я знаю,

Чому не живуть люди

Без квітів,

Я знаю,

Чом ця осінь

Булана.

Я знаю,

Що буде завтра,

Я знаю про це,

Кохана...

*     *     *

Щось сталось,

Щось таки сталось:

Сонце – як білий дим...

Може, крадеться

Старість

До моїх рим?

Летять, як тріски

На дровітні,

До мене твої слова:

„Ми вічні,

 Ми будемо вічні!”

Та де ж ти,

Любове моя?

*      *       *

Той день,

Коли я зустрів тебе,

Був незвичайним:

Небо твоїх очей

 Було голубе,

А серце - печальним....

І всі слова,

 Які я тобі казав,

Були скороспілими...

Та погляди, руки

Летіли до нас

І були вірними.

Спинялися вічність,

Простір і час

І день за плечима.

І ми цілувались

Немов в перший раз -

Одними очима...

*      *      *

Ти дивилась мені

На долоню

І гадала на щастя

Мені.

І світилися ранки

Червоні,

Сині ранки цвіли

Весняні.

Розкривали зіниці

Волошки.

Молодів щойно прибраний

Ліс.

І твій дотик,

Гарячий твій дотик,

Розтавав,

Як розплавлений

Віск...

*     *      *

Завтра, мабуть, що завтра,

Я заховаюсь

У затишку звуків

І кольорів неба.

Мажорні звуки гітари

Додаватимуть мені

Рівноваги,

А білі квіти магнолій

Плекатимуть радість.

Устами троянд

Я промовлятиму світу,

А веслами сонця

Пливтиму до вічності,

Де моїми поводирями

Будуть

Ластівки з батькових

Сіней

І бджоли із моєї пасіки.

*      *      *

Мені би лиш росою

Вмити душу,

А там - йти

На розвилки роздоріж.

А зараз пробираюсь я

Крізь гущу

Земного люду

Вранці, вдень і в ніч.

І тільки день

На сході забіліє,

Я вже біжу,

Я вже кудись біжу,

І гонить мене

Мрія і надія

Дістатися якогось

Рубежу.

Іду, бреду, біжу,

Шукаю радість,

Знімаю облаштунки

Із роси...

Я десь таки,

Я десь таки останусь

Серед цієї вічної

Краси.