Романівські сонети

    

                                     

Романівські сонети

завантажити книгу

      *

У ріднім краю

І дим солодкий та коханий

Л.Українка

Блаженний край, що серцем молодий,

Коли сіяє вся його природа,

І кришталеві світять небозводи,

Солодкий та коханий рідний дим...

Його так звуть: „Романів -Nowa Roma!” -

За графський замок, за його екстрим.

За спів джерел, за птахів клавесин,

За те, що є славетна тут діброва.

О час! Він для людей, як зорепад.

Його усі шляхи ведуть додому.

За трасою « Одеса - Ленінград»

Багатий край для кисню і озону.

Я покохав цей край уже до скону –

Мій час не повертається назад.

г

*      *      *

Стоять берізки у манливій змові.

У гронах неба світиться бурштин.

В моїй душі літа, як світанкові,

Моїй душі ще хочеться світлин.

І кожен ранок, кожен плин зусиль

Приносить візерунки веселкові.

І солов’ї в замріяній діброві

Цілують цвіт у крапельках росин.

Хай лине час в земному океані -

Себе я в ньому вже не загублю,

Бо я його, як провесінь, люблю,

 За ранки його сонячно-булані…

Моя душа – мов світло з кришталю,

А погляд, ніби сонце, полум’яний...

*     *     *

Сади ростуть... Квітуй же, Україно!

Судилось народитися мені,

Коли укрита порохом руїна,

Мов квітка, піднімається з землі...

О, ні , Вітчизна рідная, о, ні,

Ти не в кайданах вже – ти вільна, вільна !

Збезчещена у голодах і війнах

І сколота ногами на стерні...

Та я щасливий : гнів зійшов на ласку,

І ти забрав з очей, народе, маску.

І на землі, і там, в височині,

Проміння посміхнулося мені...

Це правда, Україно: ти – прекрасна!

Волхви вже йдуть – готуйте Богу ясла.

*      *     *

Шляхи відкриті. Радуйся, країно!

До щастя поклик в серці не згорів.

В любові погляд знов замайорів,

                                              І дихається радісно і вільно.

А тим співцям, хто відстояв колінно

Палітру синьо-жовтих прапорів,

Віддаймо шану хором теплих слів,

Щоб шанувались інші покоління.

Державотворець, твій я чую гімн,

Що серце возвеличує і тішить.

 А час жертовний, час землі вартніший

Хай буде світлим для нових колін...

Велика правда епохальних днів -

Свобода двадцять першого століття!

*     *     *

Вона озвалась - віра наша й кров,

Вона пішла на чесний поєдинок.

Та правда, що возносила любов,

Землі зробила вікопомний вчинок.

В кругу сім’ї, у затишку родини,

Де істина до щастя іспокон,

Утверджується праведна любов

І відчуття велике Батьківщини.

Нуртуй же, часе! Линь, людська ріка!

Ідіть путі од серця звідусюди.

Хай поклик щастя будить наші груди,

Мов колос, піднімається рука.

Ми все в житті рахуємо  по людях -

Бо наша конституція така.

*     *      *

Він возвеличив сходження віків -

Народний речник, захисник народу.

У великодних квітах небозводу

Його вогонь жертовності не стлів.

В душі народ зберіг свій голос, спів,

Зберіг ясну мелодику соборів.

І там, де слава, де вставало слово,

Там майоріла сила прапорів.

І що вдалося землю захистити,

Підняти правду на народний спис,

То є у цьому вічний поклик – жити,

А не шукати десь якийсь каприз.

Народ - міцний коштований аметист,

І ціль його - Вітчизні послужити.

*      *       *

Народ – це люди. Він не різноликий.

Він не ясир, поміняний на крам.

В душі він має свій, соборний, виклик -

Недолі не коритися й вітрам.

Який би у житті не стався злам,

                    Діла малі вершилися й великі,

Яка б на нього не була гонитва,

Він є народ – не порох і не срам.

Та як буває у житті екстрим,

Що зруйнував колись могутній Рим,

Коли пішли в патриції плебеї,

То треба жити так, як іудеї,

Так, як Тарас нам серцем говорив…

Народ родився не для мавзолеїв.
*     *     *

Життя навчить, як жити без принуки,

Як берегти  його безцінний крам.

Ми маємо віддати прапор в руки

І кобзу нашим внукам і синам.

Народу прислужитись - не панам.

Бо злочин є, то є у нього руки.

В житті самі міняєм ми перуки,

І сонце закриваєм ясенам.

Чи вільний, громадянине, є ти?

Чи обиватель твій не нищить вроду?

Чи став ти , може, совістю народу?

Чи став ти , може, пошуком мети?

Життя навчить, як не плювати в воду,

Коли його лишають красоти.

*      *      *

Змінився світ. Змінився знову світ.

В моїх очах земля міняє вроду.

Те дерево, що не принесло плоду,

В саду життя немовби пустоцвіт.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Читаймо, обіймаймо «Заповіт» -

Священне наше придане народу,

В якому генетична сутність коду

Прийдешніх наших і майбутніх літ.

Що зболене, воно живе із нами.

Що скоєне – те також поміж нас.

Ту землю, що ми ділим між синами,

Уже давно нам розділив Тарас.

Змінився світ? Ні, ми змінились з вами,

Коли міняєм свій іконостас.

*     *     *

Наша пісня, наша слава

Не вмре, не поляже

Т.Шевченко

За пісню нам найбільше дорікали

І наражали слово на палі.

А ми ішли з кайданами й співали,

Бо ми співали на своїй землі.

Вперед нас несла пісня на крилі,

І ми її усі з дитинства знали.

Ми з пісні народились, виростали,

Ділили з нею радості й жалі.

У пісні маєм найчистішу мову

Ми свого українського народу.

Вона – криниця із твердих цямрин,

Що батько закладав, а потім – син...

Я славлю в пору, в пору великодну,

Джерельну пісню рідного народу.

*     *     *

Від старості немає порятунку.

Вона є прозаїчна, як земля.

Від першого на світі поцілунку

Нас відділяє літо і зима.

А час – він пізнається усіма.

Він може бути світлим , в облаштунку,

А може в темних розчерках малюнку

Те показати нам, чого нема.

У старості, уже в зеніті слави,

Стаєм ми гречним приданим держави,

І непідкупне щастя почуття

Даємо дітям на усе життя.

Спасіння нам  нема від вороття,

Та цілями стають всі наші справи.

*     *     *

Те, що здається давнім і простим,

Те, що давно ми вивчили напам’ять,

Між громадянами проклало ті мости,

Аби пройти всім іншим громадянам.

І од Дніпра до синього Дунаю

Ясна нам Батьківщини порцеляна.

З землі святої, з неба висоти

Ми починаєм жити і рости.

І там , де усмішка, зникає там зажура.

І там, де дружба, радість в серці друга.

І там, де сонце, там рясніє цвіт.

Не може жити на землі наруга,

Де є людський і Божий заповіт.

Бо правда там, де ми потрібні людям.

*      *      *

                                 „...поки ви запишете мою думку,я, може, думатиму вже інакше”

                                       Сократ

Закон один, та безліч беззаконня.

Жезл правосуддя – вічний діалог.

Все те, що на землі оставив Бог,

Людська вкриває слава чи безодня.

А істина гаряча чи холодна -

Один і той же на землі урок.

Бо мудрі не вивітрюють думок,

Бо їхня думка треба вже сьогодні.

Присяжні! Білі й чорні камінці,

Що ви колись тримали у руці,

Щоб дать оцінку істині Сократа,

Тепер лежать за пазухою брата...

Отрута ж на блаженному лиці –

Вона іскрізь одна для супостата.

*     *     *

Чи ж ви моїх не чули слів?

Й.В.Гете, „Фауст"

Невільник смерті, я такий , як всі,

Та не її  боюсь - людей боюся.

За те боюсь, щоб не забрали слів,

Якими до сердець в осердя б’юся.

До кого на землі іще озвуся,

Зустріну сонце в радості й красі?

Бо тільки з рідних, з рідних голосів

П’янкого трунку на землі нап’юся.

І те, що нам усім на світі строк,

Що зір не бачить і душа не чує,

Те мозок, мов розплавлений пісок,

У нашій підсвідомості малює…

Нас чують там, де нас на світі люблять,

Де не з’їдає нас людський порок.

*     *     *

Я знаю, що історія жива,

Я знаю, що історія не мертва.

Як гімн небес, звучать мені слова,

Народом проголошені у серпні.

У дні ясні, у дні важкі, нестерпні,

Коли важка здавалась булава,

За єдність, за свободу, за права

Ставали ми , живі, бо ми не мертві.

Земля єднала зводом голосів,

І в серці виростала радість вільна.

І наша ціль, дорога  наша спільна -

То кров і піт, то наші хліб і сіль.

Наш час піднявся і заколосів.

Єднайся же, о вільна Україно!

*     *     *

Коли не чуть своєї мови звуку,

То думаєш: не знати, де живеш...

І потискають браття ніби руку,

Та чуєш фальш якусь, душевну бреш...

О, він, Іскаріот, не знає меж!

Приносить він чужинську мову в люльку.

Він вивертає всю дитячу душу,

Аби із уст дитячих чути сленг.

І він звучить, як істина, бравада,

На шквалт маестро носить довгий хвіст.

Підіграє їй сивий піаніст,

Якого пошановує громада... 

Ніяк ми розпізнать не можем гада,

Що душу Сатані віддав за бенефіс.

                                      *     *      *

Вбивають все в екрані, все підряд –

Людей і космос, палять всюди днину.

Під серцем носять нелюдський заряд,

Загорнутий в крохмальну скатертину.

І все для того, щоб убить людину,

Аби життя забрати – Божий гранд.

Під нелюдський диявольський азарт

Лишають від людини волосину...

І та людина, що ішла за Сина,

Втрачає вмить свій голос і свій звук.

Зусиллями навіженості рук

Тероризує світ страшенна сила

Й вбиває все, і тільки погляд сивий

Між крові пише кілька закарлюк.

                                      *      *      *

Як не банкир – то галстук набакир.

Поважна осіб хліба в нас не просить.

Й не дасть нікому - скільки люд голосить.

Ворона каркне – то упустить сир.

Все зрозуміло, чом такий немир,

Чому так у житті в нас повелося:

Чому одні спивають зливки –жир,

А інші – жадні хліба, голі й босі.

Хто труд забрав, хто крові випив збан

Та ще й живе за вкрадені проценти,

Який він нам, пробачте, в чорта пан?

Яке він може мать народне серце?

Наш вибір з нами - вибір наш синам:

Чи жить достойно, чи достойно вмерти.

*     *     *

Коли з землі розвіюється дим,

І майські ранки п’ють садки булані.

Збираються у парку ветерани,

Щоб поклонитись пам’яткам святим.

І скавучать, і ниють давні рани

Од пережитих, від холодних зим.

Хтось в пам’яті іще шукає правди,

А правда - крик душі, останній клин...

Вона шугає на плацдарм, на плато,

Де поряд горе й радість перемог...

Вона земна, як совість вона ратна, -

Як істина, що нам оставив Бог.

Любов - пролог землі - не епілог,

А пам’ять – священна на землі  кантата.

*     *     *

Коли різець зрізає гостру грань,

Коли в узорах білих пахне липа,

То зацвітає серце, як герань, –

Любов у серці сходиться велика.

І на долівці скрізь і на полицях

Ясніє древа біла пектораль.

І жаль буває, невимовно жаль,

Що хисту часом меркне світ великий...

Та знаю певно: є в душі Творець.

Животворяще - це ж бо предковічне.

Нове життя малює знов різець,

Й воно сміється, як у травні річка.

Бажання сотворіння – наймиліше,

Що залишає на землі митець.

*     *      *

Коли в житті у нас абракадабра

І ми стаєм до ворога лицем,

То нас єднає всіх єдина – правда,

Яка іде до щастя косинцем.

І відчуваєм ми своїм плечем:

                 Не треба нам ніяка вже бравада.

Знайти ми здатні й задушити гада,

Що поперек людей стоїть правцем.

А зір пильнує хтиві рухи зла.

Вода змиває, а проміння палить.

Той ворог більше , що у п’яти жалить

І що землі не хоче він добра. 

Пора нам, браття, жити нам пора,

А не кричать на пупа всім: „Ура”.

*       *       *

Що праця є фундамент – знають всі.

Живем ми рукотворними літами.

Як наша праця сходиться в красі,

То цвіт нам залишає плід на старість.

І погляд наш – як промінь у росі,

І ми не ходим в світі жебраками.

Й добро суспільне, створене руками, -

Дорогу відкриває звідусіль.

Усьому в світі плата є й ціна,

Як плодить труд красу, як славу – руки.

Не треба нам чужинської понуки,

Коли в нас ціль й мета у нас одна.

Нам треба, аби наші діти й внуки

Не загубили сутності добра.

*     *     *

О, як боюсь людей я бездуховних!

Боюсь очей відкритих і тупих.

Коли живе все ріжеться під корінь

І дерево життя – останній штрих.

Та все ж найбільше я боюсь не тих,

А тих святош церковницько-холодних,

Що в оксамитах ходять великодних

Й збирають крам для шатів золотих.

Їм старці, діти моляться  малі,

А крам вони ховають за подоли.

Вони не учні Бога на землі -

Вони не гідні учні його школи.

О, людям хрест не ніс любов ніколи!

Він золотом вінчав лише престоли.

*     *     *

Ні, ця земля таки для Прометея.

Лиш він стерпіти може тільки все.

Лиш серце його, серце, як алтея,

Надірване, ізнову зацвіте.

А наше серце, бідне і просте, -

Під знаком, що оставив меч Арея,

Біліє, застигає, ніби крейда,

І меркне, ніби сонце золоте.

Як кровоточить ранами екран,

Коли стріляють всюди з Інтернету,

То мати,  ніби згорблена планета,

Йде на город, йде на зелений лан…

Ні, Прометей у світі вже не сам -

Людина з ним прикута вже до цепа.

*     *      *

Очищення...Із попелу, з вогню...

З крижин, із льоду талі біжать води...

Людина, що ішла проти природи,

Шукає між чужинцями рідню.

Такі вони – людські метаморфози:

Солодкий мед, гіркоти полину,

Щасливий посміх і солоні сльози,

І мир, що переходить у війну…

А щодо уселенської землі,

Яку десь засмітили і порили,

То риє собі люд складські могили,

Добробут свій валяє у золі...

Те на землі нам, людям, множить сили,

Що очищає наші мозолі.

 *     *     *

Моє життя – як реліктовна книга,

Що осяває вічний лабіринт.

Коли у серці лиш скресає крига,

Виходжу я із правдою на ринг.

І мов Архангел, мов Архістратиг,

З народом я здіймаю дужі крила.

І вся хитка людська душі інтрига

 материк.

Любові викарбовую жетон,

Коли іду із правдою на вигін.

І кривди генетичний фейлетон

Проймає всі людські жорсткі провини...

Ми маєм соколину в серці пильність,

Та рух життя пильнує ще й  пітон.

*     *     *

В бджолинім русі – мій життєвий лет.

То не природна просто випадковість.

Чому бджола летить? Шукає мед?

Ні, так велить їй ще й природна совість?

Так сходиться галактики планет,

Так сходять ранки в небі барвінкові,

Так нація народжується в слові,

Так пишеться в душі людській сонет...

І простір, й час, землі коріння й крона

Зливаються в нестриманий потік.

Й людина – сонця цяточка червона -

У русі, леті свій віншує вік.

Торкаючись землі святого лона,

В душі ми чуєм Божий заповіт.

*     *     *

Природна міць – як брила  кам’яна,

А сходинка людська - як стела людства.

О, скільки ж наплодили ми паскудства!

О скільки нас погинуло з вина!

Коли людина на землі одна,

Коли її ламає в серці скрута,

Вона не може кимось буть забута,

Бо що тоді суспільність є земна?

Слідом за батьком, за своїм отцем,

Ми йдем туди, де є людська провина.

І з покликом великим , серцем сина

Торуєм шлях земний над камінцем...

О, міць, що має у собі людина,

Початком  буде хай, та не кінцем.

*    *     *

Чи буде жити довго чоловік?

Життя якою міряти ціною?

Чи радість лиш приходить з сивиною?

Чи став коротшим доленосний вік?

О, як мені між цим не заболіть?!

Людську як подолати параною?

О, як багато у житті ще лою!

І як багато в цвіті пустоцвіть!..

Куди? Із ким іду? Кого веду,

Де всюди люди, люди, люди, люди?

Хто і коли зігріє мої груди,

Зніме з очей полуду молоду?

Ми всі б жили у райському саду,

Якби між нами не жили іуди.

*     *     *

Пливе життя, як риба по воді.

Щось відпливає, щось стає на берег.

Хтось за життя вина здіймає келих,

А хтось живе, як в Страшному Суді.

За старшими йдуть діти молоді,

Йде світ новий, нові ідуть системи.

Та всі в житті тримаються за землю,

Рахують час по випитій воді.

Та все ж ми хвалим тих, хто рушив справу, -

І воздаєм натрудженим рукам!

Ми славим тих, хто будував державу,

А не лежав край печі на боках

Побудувать Вітчизни світлий храм

Лиш можуть світлі голови держави.

*     *     *

Придумать же: є люди пересічні…

Немовби Божий не для всіх закон.

А що божка хоронять тільки в схрон,

Чи може буде його довша вічність?

Людей завжди скоцюрблює поспішність,

Яка завжди з сліпцями в унісон.

Саме ж життя як істина - не сон,

Бо сонцем палить чи дощем періщить.

Як звук почули – він, дивись, затих.

Життя зникає також і без звуку.

Непересічні нам дають під дих,

Коли ми їх торкаємо перуку...

А пересічні жатимуть нам руку -

Вони більш мають лик в житті святих.

 *     *     *

Що істина – то реліктовна книга,

Нова в душі галактика планет.

Ніякий не замінить Інтернет

Святого дійства – бажаного чтива.

Коли ж у книзі думка ще й красива,

Коли за словом кожним ще й поет,

То книга, як пшенична пахне нива,

То книга – мов янтарний пахне мед.

У книзі небувала сходить сила,

Хто їй завзято розправляє крила.

У книзі найстрімкіший думки злет,

Вона єднає відстані планет.

Якби нам доля серце не косила,

Не гинув би в душі людській поет.

*      *      *

Вночі вогні, немов в зіницях скалки,

І дим пахтить здалека з цигарок.

І зорі мерехтять, немов скакалки,

І місяць, як осінній огірок.

Судьба моя, чи мій оце брелок,

Коли моя душа уже на старті?

Чи ті, що вчора, вже тепер не варті

Нових іще, небачених зірок?

Невпевненість – це не людська забава,

Коли хтось поряд - зліва, а чи справа.

Якщо ми певні – треба ставить крок.

Із цього починається держава.

Де пломінь душ – там для вітчизни слава,

А не тоді, як в серці в нас кілок.

*    *    8  

Я зупиняюсь перед тлом картин.

Щораз я зупиняюсь перед світлом.

І, зачарований цим реліктовним світом,

Все забуваю – про усякий плин.

І пензлі фарб, і кольори вкраплин

Цвітуть за сонцем, за обличчям світлим.

І сповнюється все великим змістом, 

В якому безліч наслідків й причин.

Неправда, що ми бачимо усе.

Душа не бачить часто те, що чує.

Картина нам красу земну несе,

А мозок весь у творчості ночує.

А ті, що бачать сто один процент,

Малюють те, що бачим ми, як чудо.

*     *     *гот

Добро чи зло – вони у всіх одні.

Злочинець – то злочинець, злодій – злодій.

А справжній громадянин як добродій,

Чи житиме в безчинстві і війні?

О, біди у суспільстві всі земні.

Та зло противне вже самій природі.

Бо сонце сходить при любій погоді.

Не родяться обличчя кам’яні.

Щоб перейти суспільний рубікон,

Щоб людство не поглинула безодня,

То треба завжди ставити на кон

Те, що нестерпне людству вже сьогодні.

У світі найцінніше не закон,

А щоб не допустити беззаконня.

гот*     *     *

Стою, немовби сам перед собою:

Куди іти? Кому молитись нам?

Яку дорогу  вибрати синам?

Як вистояти нам перед бідою?

Бо світ кругом затягнутий стрільбою:

Єгипет,                  Афганістан

Між квітами і небом стільки болю,

Що тісно стало людям і хрестам.

Я відчуваю: світ вже похитнувсь,

Бо занімів дитячими очима.

Яку ще бомбу носить за плечима

Із волі Магомета його внук?

Як зло повісять на великий сук,

То буде помолитись нам причина.

*     *      *

В житті людськім міняються обнови –

Так і повинно у суспільстві буть.

Попереду батьків, як завжди, молодь,

Яка щоразу вибирає путь.

До кращого життя потомки йдуть.

І доля розкріпачує нам голос.

Та час пливе і крутиться, як полоз,

І прапори у світ нові несуть.

В людей, в суспільства потяги могутні,

І є достатньо  на землі світил.

Щоб дні журби й любові стали путні,

Не треба вибиватись серцю з сил.

Ми до своєї всі землі прикуті.

Людині ж серцю треба помах крил.

*     *     *

Тепло іде не з розчерком пера,

Тим більше , як воно тепло державне.

Чи газ , чи дрова – хоч би дітвора

На краплю теплоти не була жадна.

Якщо ж десь не димить якась труба,

Вугілля не дає десь трохи жару,

І десь не заплатили гроші пану  -

Хіба у цьому бідних є вина?

Тепло - коли з душі іде тепло,

Й чимдалі – щоб душі було тепліше.

Уся біда в грошах, у них все зло,

Вони – біда всіх праведних і грішних.

Та як би там на світі було -

Світ гріється в квартирах набідніших.

 *     *     *

Людськая правда, мабуть, збанкрутіла,

Бо збанкрутів уже народний суд.

Пів -України треба вже, щоб сіла:

Кому судить, як судді вже несуть?

Мотиви є: неправильна в нас путь,

Одні в жиру , а чверть сидить без діла,

Одні в хлівах живуть, а інші  - в віллах,

А інші тільки пальці вдома ссуть…

Людськая правда – то звичайні речі:

Це житло, ремесло, щоденний хліб,

Можливість дать цукерку для малечі,

Повага до особи і осіб…

А правду возвели в партійний німб –

І люди стали м’ясом для картечі.

*      *      *

У двадцять перший вік – ганебне безробіття,

І рукотворні люди  - без потреб.

Тим часом, вся планета вкрита сміттям

І чверть планети - мовби лазарет.

І томляться часописи планет,

Кидають в мед людський щоразу віхтя.

Щось тут не так в епоху техноліття:

Банкрутом може стать,хіба, поет...

Не можна із коня знімати шлеї,

Виймати із землі залізний плуг...

Щоб мати у державі привілеї,

Наймать для праці не потрібно слуг.

Коли не можна поділити землю.

То треба людству йти на другий круг.

*     *      *

Немає неба кращого, як в нас.

Нема землі пречистої, як наша,

Тут жив Франко, і Леся , і Тарас -

Душа в нас українська, ніби пташка.

І в нас сім’я, родина роботяща,

І поклику ясний іконостас!

Хто хоч відвідав Україну раз,

Гостинно людям від душі завдячив.

Не може мати щедрий край огуди

У намаганні побороти ніч.

Красиві наші українські люди

Щораз долають темники сторіч.

Я знаю: так було, тає, так буде,

Допоки Київ на землі стоїть.

*     *      *

Що не новини – то новини-плюс.

Що не новини – то якісь  скандали.

В Берліні десь знайшли підпільний люкс,

В Росії зняли пам’ятник  вандали...

А в Пакистані зрили всі базари---

Шиїтську бомбу взнав собачка Фукс.

В Китаї десь когось четвертували,

Пірати десь накрили сухогруз…

Що не кажіть: такі живі новини

У двадцять перший вік достойні кпини –

Не те, що визнання їх помилок.

Чи ж винуватий літака пілот,

Що в ньому терористи-пасажири?

Новини плодить на Землі народ.

*     *      *

Період часу – не суспільна гра,

Період часу – це судьби літопис.

Є ідеал суспільного добра,

А є любов, як сало у окропі.

А що є сум – то невеликий клопіт.

Громадська думка – думка не двора.

Хай підросте на світі дітвора -

Вона зуміє подолать пороки.

Судьби в житті багатий колорит.

Життя ми пізнаєм не випадково.

Побачити в житті метеорит -

Як відродити українське слово...

Зникає все на світі – все горить,

Лишається на світі тільки совість.

*      *      *

Нам головне не правда. Що вона?

Коли вона гірка, до того ж чорна?

Де правда?Де брехня? З якого горна

Ми вип’єм кухоль у житті вина?

Чи ж буде думка на землі просторна,

Коли, як лунь, сіятиме одна?

Чи мудрість нашу збільшить сивина?

Чи не збезчестить правда ілюзорна?

Щоб віншувати людям довгий вік,

Не треба скрізь кричати резонансно.

Бо там, де крок до свинства і до п’янства,

То над усе слабким є чоловік.

Коли у правди забагато глянсу,

То людям вона стягує живіт.

 *      *       *

Роки спливають за роками вдома,

І між кінцем й початком є зв’язок.

І більше нас підштовхує не втома,

А стежка, що немовби мотузок.

Як дивляться на тебе, як мазок,

Коли в душі у тебе гематома.

Коли ковтаєш в горлі рідне слово,

То твій репродуктований мізок.

Майбутнє не одержиш ти без черги,

І не полюбиш того ти, хто є.

І їстимуть тебе і душу черви,

Бо те, що бачиш, - то життя твоє…

Хай червень, хай соборний, вільний червень

Нам всім у серці шастя накує.

*       *       *

Закони є. Вони в житті, мов рядна:

Укривсь законом – маєш свій закон.

Коли стає Вітчизна другорядна,

То ми її останній рубікон.

Чи так було завжди?Іскон вікон

Плід істини був в невідомих ядрах.

Коли ж життя почистити, мов надра,

Стає воно пусте, немов флакон.

Нічого ще ніхто не запровадив,

Аби закон сподобався усім.

То не брехня, що хліб їдять і сіль

Ті, що поближче до чиєїсь влади.

Закони є, та не закони правди.

Ніхто ще ними душу не зігрів...

*       *        *

Даруйте за художній  світ реалій,

За вишуканий наш життєвий стиль.

Ми, люди, любим пафос, а між тим

Збиває ноги нам холодний гравій.

Ще більший в спотиканні – камінь слави,

Ще більш модерний - зоряний екстрим.

І дисонансом б’є життєвий ритм

У голову людини і держави.

Фактура істин не знаходить місць,

І типажу немає, і прийому.

Коли людина у житті , як гість,

То світ реалій, як в каменеломні.

Конфлікт життя – він нам не благовіст.

Людині він приносить лиш судоми.

*      *      *

Я йду завжди туди, де небезпека,

Де воля виривається з-за грат.

Яка б мене не розпікала спека,

Стріляють в яблуко іскрізь чужі газети.

З людьми новий спілкується пілат.

А частота кантати людських втрат –

Мов драматична наша картотека.

Коли я йду, беззахисний і гнаний,

По стежці непротореній держави,

Аби іспити уксус покаянь,

То тиранія вся, усяка твань,

Проводить по країні фестиваль.

Де холодно, то там немає слави.

  *      *       *

Не боюсь нічого.Що боятись?

Де безвихідь, вибору нема.

Важко жити – плакати й сміятись,

Та найважче, як в душі зима.

У суспільстві все, що крадькома, -

Мов жарина, запікає п’яти.

Час, що перепалений, гарячий,

Буде часом разом з усіма.

Всі безповоротні пункти долі

Зруйнували заклики до зброї.

Приклад став лукавий, як приклад.

Вже не треба закликів до страт,

Бо країна й так близька до Трої.

Де Христос, там завжди є Пілат.

*    *      *

                 Слово –то є Бог

                              Біблія

Ми - оповідь минулих помилок,

Маленька крапля в зоряному морі.

Чи в радості живемо ми, чи в горі –

Ми носим щастя, як в душі брелок.

І боїмось, щоб голос наш не змовк

На стежці, на вселенському просторі.

І боїмось, щоб не потухли зорі,

Душа не озвіріла, ніби вовк.

Не можу не згадати добрим словом

Всіх тих людей, що чули Божий ріг,

Що в хресний час і на святу Покрову

Спасали людство і спасали світ.

Новий прийшов на землю заповіт –

Пошанувати заповіти Бога.

*     *     *

Які події будуть з нами далі?

Про мир напишуть більше чи війну?

Чому на світі ми такі печальні?

Чому надії наші на кону?

Шукати треба в нас самих вину,

Плоди шукати, сходи життєдайні.

Нам треба всім рішуче й одностайно

Проснутися од марева і сну.

Коли берем ми хмиз на оберемки,

Щоб злої долі відхилить удар,

Ми робим так, як це робили предки,

Коли протистояли холодам.

Ні, буде так, як висловивсь Плутарх:

Щоб жити – треба жити або вмерти.

*    *     *

Хто доведе суспільну правоту?

Брехню стерпіти совісті не личить.

Коли кричать законникам :»Ату!»,

Не треба закордонних запозичень.

А час не жде – від до суспільства кличе.

Він дивиться законникам в обличчя

І хоче осягнути висоту,

Якої сенс буття в житті найвищий.

Архіви стогнуть. Неба меркне блиск.

Межа  заходить за межу фатальну.

Який у правди соціальний зиск,

Коли вона пройшла межу останню?

Ми воздаєм народу величальну,

Та поки-що такі ми, як колись.

*    *      *

На усе відважитися можна,

Як нема злочинницьких діянь.

Бо коли казна й душа порожні,

Серце знов готове до повстань.

Той народ чи вже народом став,

Як зборов раба в собі і срам?

Розум не залишиться порожнім,

Як не буде жити в смуті ложній.

Серце хоче гніт із себе скинуть

І відчути правду і права.

Бути вільним - треба бути сильним

І тримати слово і слова.

Треба, щоб людина так жила,

Щоби не могла у світі схибить.

 *      *      *

 О, чесний труд – то наш земний берил!

Множинна в нашім серці тільки скрута.

Нас на землі підступність водить люта

І відбирають сили прапори.

І не в труді бракує людям сил.

Бо творчість – то людська в житті спокута.

Ніяк ми розірвать не можем пута,

Не можем розпростерти зводи крил.

Усе тепер сумніше, як раніш.

Раніш сміявся у землі леміш,

І ми за труд ішли здалека пішки...

Бо їде віз, як хтось тримає віжки.

Наш труд земний – це наш по суті плід,

Все інше – то обмани і крадіжки.

*     *      *

         Світлій пам’яті О.Теліги

Увійду у тишу зорепаду

І піду по іскрах, що киплять.

Так черпали українську правду

Душі , що у серці мерехтять.

Розірву стежки, сувій понять,

Дерни під фальшивими снопами.

Обніму тривожними руками

Теплу землю – Божу благодать.

Хай воскресне українська віра,

Встане нефальшована любов.

На полянах, де проллялась кров,

Хай знайду іскру святого діла.

Буде сонце сходить – знов і знов,

До якого так душа летіла!..

*     *      *

Маленький світ – як світ через пенсне.

І ми усі – немов на карті точка.

Ніщо нам на  цім світі не страшне,

Коли ми всі для ближнього - сорочка.

Коли наш син приходить в світ чи дочка,

І розливається тепло в душі ясне,

То нам дається для життя відстрочка -

Продовжити життя своє земне.

І ми спиняєм час, і день, і вік,

І наше щастя – мов родзинка неба.

І більше нам нічого вже не треба,

Лиш діти наші щоб були живі.

Світ на ногах – не світ на голові.

Нам треба світло на землі під небом.

*      *      *     

На все село лишилось сім живих

Й дорога поміж ними , як лінійка.

А очі , як цвіт яблунь, - Яблунівка,

Як голубінь бездонна сон-трави.

І пахнуть тут, як завше, пироги,

І молока струмує біла цівка.

Кує зозуля роки на причілках,

І роки пробиваються в сніги.

О, ні не стерти на землі той слід,

Що нам оставив отчий родовід.

Познака наша буде і помітка,

Де кущ калини і травнева квітка.

Привіт тобі, маленька Яблунівко!

Привіт вам, люди! Роде мій, привіт!

*     *     *

Вона не за замками сімома –

Планета сонця, зірка нарочита.

Всевидне око нам міняє числа

І визначає : літо чи зима...

Як райдуги лягає коромисло

На плечі, як згорьована фатьма,

Ми дивимось уверх: чи сонце висне -

Світило на небесних жерновах.

Коли згасає сонце – радість стигне.

Коли пече – зникає все навкруг.

Якісь великі й незбагненні крила

Нас рухають по кругу, звуть у круг…

Як світить сонце, зацвітає луг.

Зникає сонце – й меркне наша сила.

*     *      *

Архів життя – його в собі ношу.

Його в мені закладена програма.

Я не зрікаюсь прикрощів ні грама,

І всім усю вину в житті прощу.

Ви слухали мелодію дощу?

Колись гроза усе мені сказала.

І вічність теплі пальці облизала

До трепету, до щемного плачу.

О, наше серце , ніби автоклав.

Остуджує не скоро його вітер.

Сім спектрів кольорів, немов сім літер, -

У серці, в тихій гавані заграв.

Нічого ще ніхто не розгадав

У цім великім похітливім світі.

*     *     *

Де свято? Де? Де просвіток різдва?

Слова – немов набійки на  підборах.

Ще ні одна державна голова

Не підняла, що втратили ми вчора.

Лежать скрізь українці по печорах,

А сущі гублять рідні знов слова.

Воістину, воістину права

Була любов Господня, що ми порох.

Не роблять радикальні зміни статки,

Й не роблять зміни ті, що впали ниць.

У наших душах є земні закладки

Понівечених українських лиць.

Ми заживемо гарно ще колись,

Коли пройдемо війни і болячки.

*      *      *

Піднявся сонця білий абажур -

І світ одкрився, мов життя абетка,
І молодість, як провесінь сонетна,

Пішла, немов вода крізь темний мур.

І дзвін життя розлігся і загув

В квітковість травня, плодовитість серпня.

І ми свою значну дещицю серця

Од прикрощів звільняєм і зажур.

Коли ж гроза іде, і тінь заграви

Перекриває нашу страстну путь.

Коли тече ріка, ріка іржава,

А ми не йдем, а води нас несуть, -

То нам не треба похвальби, ні слави,

Бо в радощах уся життєйська суть.

*     *      *

Усе життя у нас: або-або…

Усе життя близьке до абсолюту.

І кредо наше, мов якесь жабо,

Дароване чи гаду, чи манкурту.

І ми усі спиваємо отруту:

Де плід життя, лишається аборт.

Там безробітні плачуть без турбот,

А там волають, що попали в скруту.

Щодень – то все новий абонемент,

То все нова абстракція абсурду.

Де дзеркало життя, то стільки бруду,

Що застигають роки, як цемент.

І тільки часом серед простолюду

Ми зловим на землі якийсь момент.

*      *       *

Типове – перш за все людський типаж.

У кожного своя в душі зажура.

Та молодість, що йде на абордаж –

Немов остання в магазині куля.

Де сенс життя, там завжди авантюра,

Там завжди авантюрний є пасаж.

Чи  збереже тебе в житті твій страж?

Чи в нього, я в усіх, теж тонка шкура?

Коли очей тускніють абрикоски

І ріже серце абразивний круг,

Як рік життя  твій тільки високосний

Й остання сповідь – зрада рідних губ,

То хліба у житті ти вже не просиш,

А лиш шукаєш теплий потиск рук.

*      *     *

Абстракція – як погляд авангарду.

Змінився світ – міняється пейзаж.

Попереду все те, що було ззаду.

Китом життя стає звичайний лящ.

Цей абсолют життя, він не муляж!

Чи краще все, що спереду, як ззаду?

Неправду легше говорить, як правду,

І все поставить у звичайний ряд.

Безщастя – як самотня бережина,

Як винос тіла, місиво з вина…

Думок багато, а рука одна.

Малюнок пише часом стебелина.

Та колоритна є височина,

Коли її створила все ж  Людина.

*     *      *

Не кожен робить на землі горня.

У небі  - журавель, в руці – синиця.

Ми відкриваєм справжні людські лиця,

Коли з душі стирається брехня.

І сипиться на руки порохня,

І яблуко роздору, як кислиця,

І промінь сонця, мов в колесі шпиця,

А міцність , мовби твердь старого пня.

Коли проходим авгієві стайні,

Тоді стаєм ми, люди, одностайні

І кожен плід стає нам, як взірець,

Пройти нам треба долі сім кілець,

Щоб антуражно, зримо накінець

Відчути світло у людській приймальні.

*      *      *

Актор в кіно. Його відомі ролі:

Відмучитись в житті чи відмогтись.

Нам краще, щоб жилося, як колись,

Бо так життя влаштовані паролі…

І впізнаєм ми час по антресолі -

Як перший речовий в житті акциз.

І в погляді наш невловимий блиск

Розцінює хтось, як кусочок солі.

Вітри життя – то низом, то верхом,

І люди, ніби гіпсові фігури.

Актор вмирає ранком за вікном,

Самотній, в тихій гавані зажури...

Проходимо ми всі життєві мури,

Щоб полетіти тихо літаком...

*      *      *

Коли якісь втрачаються слова,

Якісь слова стають, як алгоритми,

То серцю просто хочеться молитви,

Бо лиш молитва в серці ще жива.

Бо вже нічого з сутності нема –

Ні поклику, ні заздрощів, ні битви.

Зіниці двох очей, як леза бритви,

Лиш миготять спідлоба крадькома.

І вже не вабить колір, вітру знада,

П’янка весна, судьби аліготе.

Усе вбиває, все на світі – зрада,

Усе земне – високе і просте.

Молитва тільки й сонце золоте

Лікують лиш твої душевні рани.

                                  *      *     *

Усе на світі альфа і омега.

Тверде життя, немов твердий алмаз.

Земля завжди відображає нас,

Так, ніби душу заселило небо.

А що людина і людини кредо?

Безтямний гріш, як ближньому ляпас?

Або бахвальний гордовитий фарс,

Який означив в бублику осердя?

Коли зникає на обличчі грим,

Коли зникають всі людські гримаси,

Ми згадуємо, як загинув Рим

Під зводом стріл розгніваної пастви.

І ми стаємо так, щоб нам не впасти

І не замерзнуть десь посеред зим.

*      *      *

Квітучий Крим. Його природа красна.

Життя струнке, немовби кипарис.

Крим, українці-браття, не Аляска,

Він, браття, наш південний аметист.

Для чого тільки цей суспільний виск,

Коли, яка тут влада кози пасла?

Ви підніміть, чиї в землі тут прясла

І чий стоптав цю землю черевик?

Дніпра вітрило світить в Чорне море,

І гонить хвилі по землі майстро.

У Крим по сіль ішли і йдуть по зорях -

Все українське місто і село.

Так буде, є, бо так завжди було –

Крим, браття, не Аляска й не Печора…

*     *       *

Я тут живу. Моя тут хронотека

Від паростка, зернини до стола.

Я вийшов із ковчегу постола -

На інший путь мені нема білета.

І дальнє все, і все, що недалеко -

В очах моїх , немовби дзеркалах.

Несхибний до суспільного добра,

Кружляю над землею, як лелека.

І відчуваю серцем синь безкраю

І оксамити поля і лісів,

Й людське, земне тяжіння голосів,

Як запоруку радостей приймаю.

Я кращої землі в житті не знаю

В усій її нечуваній красі.

*     *      *

Розпукли в лісі котики вербові,

І задзвеніла вдосвіта бджола.

В моїй душі, немов весняна повінь,

Немов вода побігла з джерела.

Співай, синице! Ти пережила
Холодну тьму, морози мармурові.

Вже, ген, дивись, поляни чорноброві

Парують од весняного тепла.

Приходять дні напровесні  барвисті,

Й нові бажання, радісні і чисті

Розтоплюють і сніг життя, і лід.

Так знов новий народжується світ.

Зникають з серця сумніви плямисті.

Й душа ізнов стає , як первоцвіт.

*      *      *

На підвіконні плаче бальзамін.

Росою вкриті пелюстки червоні.

І протирають очі рами сонні.

Іде весне – епоха перемін.

А за вікном уже вивчають гімн,

Весняний гімн синиці срібночолі.

І ранки в переповненій діброві

Віншують пісню серцю навздогнін.

Усе наскрізь мов дихає весною,

Милує очі, тішить за вікном.

І відлік часу, серця метроном

Мов проростає квіткою з росою.

Не відає весна передпокою,

Займає душу лагідним крилом.

*      *      *

Розлука – нічия то не утіха.

Бо як від того, що було, втекти?

Бо серце, що зазнало мерзлоти,

Потріскує, немовби твердь горіха.

Душа ж, тяжка, іскапує, як стріха,

Мов з темряви виходить, сліпоти.

Ряди життя, як скомкані соти,

А очі, як закрита базиліка.

Усе немов ховається за обрій,

І меркнуть дні, яскраві й золоті,

І ми вмираєм, як вмирали обри,

Життя не розуміючи в житті.

Найкраще, коли всі у нас удома,

І душі наші й помисли святі.

*     *      *

Мій світе, ти для мене, мов брусниця,

Де все в тобі – і сутність, і вино.

Чи ж є безплідне на землі зерно?

Чи без польоту на землі є птиця?

Не можна без любові бачить лиця -

Чи раб ти, чи володар - все одно.

Є сутність вища, є суттєва вищість,

Одкрити в світ в своє людське вікно.

Безплідна суть нікому не красива.

І там, де заливає землю злива,

Чийсь пропадає рукотворний слід.

Де цвіт буяє, мусить бути плід.

Для того і народжена людина –

Людський щоб сповнить й Божий заповіт.

*     *      *

Ніщо нема без відома людей.

Відмітина – це форма відображень.

Людина, що просунулась на сажень,

Міняє форму думки і грудей.

Згорає, мовби іскорка, щодень

Людська любов чи правда епатажна.

І там в душі, де витрушена сажа,

Нова життя являється модель.

Ніщо не їсть нас так, як особливість,

Ніщо душі так не стирає тла.

І наша радість, як стара мітла,

Дає щораз нам для прозріння привід.

Людина, щоби жить в житті красиво,

Все менше робить на землі добра.

*     *     *

У чому наша міць? Що ми єдині,

Чи в тому, що ми різні на землі?

Тисячоліття трем ми мозолі

І од роботи стягуємо жили.

Чи стали ми величні і красиві?

Великими ті стали, що малі?

Скрізь сходить кров’ю правда на землі,

І очі, як полуда, стали сиві.

І чи колись засвітиться ліхтар,

Щоб нам відкрив святу оту дорогу,

Де людям миле те, що миле Богу?

Хто нам поставить свічку на вівтар?

Вся наша міць, як ми живем без чвар, -

Тоді ми маєм радість перемоги.

*      *      *

Голубляться гриби коло ожин.

Прозірна осінь дихає в обличчя.

І з позначками маневрує листя

На біло-сивий в крапельках полин.

Займається обличчя у калин,

Коли рука торкнеться намиста.

І горобина світить промениста.

В моху горять жаринки журавлин.

Грибна пора духм’яниться грибами.

Туман  повзе , як соляний потік.

Цілує вітер білу синь губами,

Чіпляється за гілля і за пліт.

Усе життя ми маєм в серці намір -

Зробить добро для щастя нових літ.

 *      *      *   

Осінь надіслала першого листа –

Осінь жовтоброва, осінь золота.

Бабинеє літо лащиться в кущі.

Над садами хмари, хмари золоті.

Подивися вечором, як бурлить ріка.

Буде осінь впертою, осінь золота.

Будні будуть маятись, світлі і святі,

В кроки загортатимуть листя золоті.

Я ніяк не виберу осені фасон.

З світло-жовтим променем ходжу в унісон.

І, здається, близько ми, тільки де ти? Де?

Листя в руки сиплеться, листя золоте.

І не зрозумію я: це життя чи сон.

Осінь нам накрила стіл на двох персон.

*      *       *

Над Тетеревом, Виспою, Случем

Літа мої , мов пагони, одкрились.

І гай пішов, нав’ючений, увиріст,

І я торкнувся вже його плечем.

Земля мов пахне хлібним калачем,

І кожен день приходить нам на милість.

І я люблю природу цю за щирість -

Люблю її із сонцем і дощем.

Дух піднімає птахів спів мажорний,

Діброви колоритні голоси.

Нема на світі більшої краси,

Коли здіймає крила в небо жолудь.

Шумлять ліси, шумлять навкруг ліси.

Шумлять літа, літа мої, гринджоли…

*     *      *

Чи відчував ти дух у ріднім слові?

Чи слухав ти свій голос, як живеш?

Чи знаєш ти, що крона, а що корінь?

Чи знаєш ти, що стилос, що стилет?

На дух наш хтось направив пістолет.

Хтось хоче поміняти нам ікону.

Між зрадою і честю ставлять кому,

І вовчий нам виписують білет…

Брехнею не здолати людям світу,

Не скласти глечик, битий на друзки.

Як мови не поціним заповіту,

Ніколи не пробачать нам батьки.

Бо мова – це не тільки слово з літер,

Бо мова – це наш голос на віки.

*      *        *

Якою буде дальша наша доля?

Чи з праху нас сотворить знов Господь?

О жінко, ти моя і кров , і плоть –

Тому й тебе люблю, як параноя.

Щоб не було по парі тварі в Ноя,

Хто б ще шукав яку в житті оброть?

Чому на світі впала колись Троя?

Чому не встояв  в світі Вавілон?

А мудрість – мудрість зовсім не цнотлива.

Цнотлива лиш жіночая краса.

Людина тим довершена і сильна,

Що на землі будує небеса.

О, жінко, ти небесна, ти красива,

Допоки твоя світиться роса…

*      *       *

Людина – я найбільший посередник,

Бо я живу поміж добром і злом.

І б’ю усім я на землі чолом –

Таке було мистецтво жити древніх.

Холодне світло живиться землею,

А тіло носить зоряний кулон.

Навчив нас жити, ні, не Вавілон,

А як міняє світ кусочок глею.

Людина – мов тростинка у пустелі,

Мов подих вітру в сонця на крилі.

І чи великі люди, чи малі –

Вони не вищі од своєї стелі.

Не треба нас приковувать до скелі,
Бо ми уже прикуті до землі.

*      *      *

Скарби чомусь не люди, а залізо,

І чорне золото – не сонце золоте.

Над міру людська жадібність росте.

Ганьба всевладна в душу й хату лізе.

Та схаменутись не буває пізно.

Нічого, що як щось перецвіте.

Усе велике, зазвичай, просте.

А все чуже – спаковує валізи.

Ми не відкрили іншу таємницю,

Коли в житті позбавились знарядь.

Бо рід людський сліпий стає підряд,

Як скарбом не вважає рід синиці.

Не має більших у душі каять,

Якщо немає Бога помолиться.

*      *       *

Я не вчиню нічого проти тебе,

А все, що є, заслужено прийму.

Я поміняю сім гріхів на тебе,

Щоб мати гріх один – тебе одну.

І радісну, і щиру, і сумну.

Мені ніщо твоє вже не ганебне.

Я жду, щоб простяглось пагіння вербне,

Щоб засвітила ти нову весну…

О, як я був з тобою легковажним,

О, як не знав я, як бурлить ріка!

Не жить тепер без твого вже гріха,

Який цей гріх не був би епатажним.

Ти жінка, і любов твоя така.

Все інше неважливо і не важно.

*     *      *

В Європу протискаємось плечем.

І Україна знов - нова Європа.

Не придбавали друга ми мечем,

На світ не споглядали з перископа.

Ми мовби третє око у Циклопа,

Яке колись шукали рогачем.

Ми радістю уже, а не плачем

У світ великий робим перші кроки.

Того, хто на престолі всемогутній,

Бог розумом не вповні наділив.

Бо той вельможа, що сміявсь на кутні

Із когось на землі, давно вже згнив.

Той світ великий, що не завинив, -

До кого очі праведних прикуті.

*      *        *

Наука чисел – як наука слів.

Сполучення письмен є невідомі.

Прабатьківщина наша – в нашім домі,

І наконечники лежать в землі для стріл.

О, ще ніхто не розділив озону,

Майбутнє своє кров’ю не зустрів.

То невеликий розум – мати гнів

Чи відхилити мудрості Сорбонни.

Мабуть, найбільша в світі таємниця –

Не розгубити наші світлі лиця,

Іти вперед, щоб не спішить назад.

Безвихідь наша завжди на парад…

Наука чисел має ум колишній -

Безумний геній і тупий педант.

                                       *       *       *

Холодну квітку сонцем не зігріти,

Бо кут її прихилення малий.

Цвіте гіркий, цвіте гіркий полин,

Де вчора я ходив тебе зустріти.

Ні, квітами не можна володіти:

Вони для всіх – такий життя екстрим.

В любові  маска ти , я – пілігрим.

Рожевий цвіт втомивсь благоговіти.

Де сутність квітів вже корпоративна

І розпливлись у квітах кольори,

Перестає троянда бути стильна

І ти старієш також без пори.

Холодну квітку краще не бери.

Холодна квітка серцем агресивна.

                                    *      *       *

Хто пензель водить Божою рукою?

Химерні риси барв життя – не сон.

Стоять гравці, стоять в передпокоях,

Де правив світ рукою Пікассо.

А кольори всього на двох персон.

Все інше сильні світу  непокоять.

Не витирають – забирають колір,

Який з людьми й красою в унісон.

В людини стільки вимірів, як  зір.

Все інше – то снобізм міщанських хронік.

Несе свій жереб хтось в житті  черговий,

А хтось смарагд життєвий до цих пір.

Художник споглядає світ, як всі,

Та кольори у всіх, а в нього - колір.

*      *     *

Ти вабиш мене знову , знову й знову,

Моя принадна квітко весняна.

Декоратив вже вийшов на дорогу –

Зістрибнув, мов із хатнього вікна...

О, слава тобі, Боже! Слава Богу,

Що крапля є однісінька-одна,

Що серцю, що душі віншує здобу.

Спасає щастя келих не вина.

І в тому одкровенні, в тім багрянці,

Побачив я: найкраща жінка вранці,

Коли вона виходить на балкон...

Такий любові є людський закон.

І я іду до тебе знов і знов,

Моя принадо, звабо і любов.

*     *      *

Час пройде. Чи станем ми світліші?

І чи нас причислять до зірок?

Не кажи, я знаю. Околот -

То не щастя бути коло віршів.

Моє щастя – йти з тобою пішки

Від пагіння аж до позолот.

Геть вінки! Вінок є – рук вінок

І жіночі коло тебе ніжки.

Ремствую, що не упився вволю

Я раніше, квіточко, тобою,

Адже ти завжди казала:»Так».

Час пройде. Остануться літа.

І остануться на небі зорі,

І твої, як маківки, вуста.

*       *       *

      

О краю мій! Тобі складаю долю.

Збираю в серці діманти слів.

Люблю твою обвітрену тополю

І блискавки крислатих яворів.

Люблю людей, яких в житті зустрів

І огорнув увагою й любов’ю.

Коли любов була кому за гріх?

І коли щастя почиталось кров’ю?

Де Случ і Тетерів поєднують свій лет

І кришталево -чиста мріє днина,

Я чую тріумфальний рух планет,

Де поміж ними я і ти, людина.

В душі моїй живе завжди поет,

Що маю я продовження для сина. 

*      *      *

Мов соняшники в гін високорослі,

Мої два сини вигнались уріст.

В обійсті нашім зацвітає цвіт

І заселились птахи стоголосі.

І сходить сонце, вільне, як болід,

І дихається радісно і просто.

І хочеться гармонії і росту,

Осяйності наступних поколінь.

Я все уже прекрасно розумію,

Коли у буднях не хватає дня,

Коли в житті розрізнена рідня,

Коли не в колі у святу неділю...

Сини мої, візьмемо « на коня» -

Не залишайте серцю безнадії.

*        *         *

Коли іду між срібними полями

І бачу десь землі пусте пасмо,

В моїй душі злягає суму камінь:

Пуста ділянка в полі, як більмо.

І згадую: діди як за зерно

Злягали  на межі колись кістками,

І плуг важкий заносили руками,

Аби зійшло зелене скрізь руно.

Не треба нам в житті якоїсь пальми,

Нам треба щоб господар був, державник,

 І щоб в серцях була одна мета -

Щоб колосилась нива золота.

Погані ще, погані наші справи,

Коли ми тільки звемо до хреста... 

*      *       *

Багато ще народиться трудів,

І буде ще мета в житті ясною.

І ми засієм ниву знов весною,

Аби діждатись золотих хлібів.

І буде в серці радість, буде спів,

Жури не буде, наносного лою,

Бо так ми облаштовані з тобою,

Що залишити добрий в житті слід.

Немає полотна в житті без нитки.

Без полотна в житті немає свитки.

І свитки  без людей в житті нема,

Без світла нема просвітку і дня...

Ти подивись: цвітуть дві маргаритки,

Де щойно була осінь крижана. 

*      *       *

Горби вечірні. Лінії посадки.

Думок вільготних вилітає рій.

Живий між них ти – то радій і мрій,

Йди до бажань жаданих без оглядки.

Ген приязно тебе вітає яструб

І жайворонок в даллі голубій.

Чому ти затиснув в душі свій біль?                                        

Бери свободу, як свободу Кастро.

Насаджена, усіяна квітками,

Дорога йде на Врубівку, на Камінь...

І зодіак удень - як пантеон.

Рятуючись, беру тебе в полон.

О мила жінко, квіточко прекрасна,

Життя  - любов, а туга - Вавілон.

*      *       *

Як перемога близько й зводи сонця

Проміннями лягають до землі,

Кладе на землю жінка переможця

І витирає краплю на чолі.

І в поцілунках, щасті, у теплі

Зникає сумнів: жити чи бороться.

В жіночих грудях, мов калини бростях,

Єднаються  всі сутності земні.

Нам теплоти ніколи не достатньо,

Щоб ми відчули, що таке вінець.

Бо щастя що? Це поклик двох сердець,

Які в житті вдалося поєднати.

Якщо утратив день – тобі кінець.

Віддав ти перемогу комусь, брате.

*     *      *

Устань  і поступися місцем іншим –

Така є сьома заповідь гріха.

А що любов? Вона завжди така:

Чим глибша, тим прозорніша й темніша.

О мила жінко, мила, наймиліша,

Чи є розвага в стопці молока?

Чи, може, твоя теплая рука

За поцілунок ближній не вартніша?

Ніколи не приборкать перелюбу,

Як воля Божа в кожного своя.

Людей до себе кличуть тих, що люблять –

І то одвічна, вічна течія…

Я все життя тебе ревную, люба.

Де плотський гріх, там істина моя.

*      *       *

Любов не знає, що таке рекорд.

Любов одна, вона єдине ціле.

Життя в застиглих посмішках джоконд

Є біло-чорне, часом  чорно-біле.

Застигне мить – й намистинка несміла

Проб’ється через сумніви й закон.

Ми чашу віддаєм завжди на корм,

Аби лиш в небо ластівка злетіла.

Коли усе на голову, як сніг,

Годинники усі ураз спинились,

Шукаєм ми в житті сердечну милість,

Щоб сильним був на світі чоловік.

...Два погляди ізнову, як торік,

Сьогодні на зупинці зупинились.

*      *       *

Тобі б мене читати і читати,

Та не один я вже оригінал…

Ти вириваєш з серця лиш цитати,

Якими я писати починав.

О Боже ж мій! Нічого я не знав.

Я знав лиш те, що хочу покохати,

Я мріяв тебе хоч поцілувати

Попри серйозність неминучих справ.

Мов камінь, гуркіт щастя прокотився –

І загубився слід наш десь в піску...

І я пізнав симфонію таку,

Яка ворушить серце, ніби листя...

Я взяв тебе таку, як дав Всевишній, –

Була моя ти жінка на віку.

*        *        *

О, жінка серцем зовсім не холодна:

Гаряча є любов її ясна.

А що змія повзе десь підколодна,

Так то прийшло пробудження – весна!

У настроях природа неясна.

Банальність то є сита, то голодна.

Постійна радість часто епізодна,

А путь центральна – раптом запасна.

Любов на світі стільки має грацій,

Що часто стає колом ілюстрацій,

Незвичністю усталених манер.

О, скільки я в душі своїй помер,

Щоб тільки ти очистилась в червер,

І поклик твій ще більше став гарячим.

*       *        *

Самотня квітка продукує вроду.

Найближчі тут об’єкти – я і ти.

А що тобі? Лишатись красоти?

Чи вимити любов в гарячу воду?

Чомусь дивитись всі взяли за моду

На все красиве тільки з висоти.

Та знизу, там, де піднялись мости,

Ми ще не всю оглянули природу.

Це радість, як квітками є заколки.

А серце зве, не зраджує ніколи.

Рости же, квітко, будь мій ідеал.

Я опищу тебе, як Марк Шагал.

І білий шарф твій, твій весняний шарм

Нехай не поміняє білий ко

                                                                                                                                                     

*     *       *

Кафе. Більярд. Людей іскрізь навала.

Опорна схема: хтось когось шукав…

О, як ти гармонійно танцювала

І як мене торкала за рукав!

Хтось був в хмелю, вже хтось когось кохав,

І ти когось ісп’яну цілувала.

А музика то грала, то ставала,

І хтось тобі навколішки ставав…

Та літня ніч була, утім, й інакша,

Вона була ясна з усіх боків.

Бо я не міг терпіть вже того братства

І біля тебе тих чоловіків.

Столи були. На них ломились яства.

Тулились  ми самі до наших тіл.

*      *      *

Драма – це не істина у спадок.

Драма має форму, як і все.

Що тобі сказати наостанок?

Що тобі сказать, моє лице?

Це не те, що думаєш – не те.

Я кохать тебе не перестану.

Що було між нами – то  святе.

Де іще знайду таку кохану?

О, я знаю цю хитку природу,

Як шукати іншу насолоду,

Де немає схожості понять.

Рани, як не гояться, болять.

Очі, що не дивляться, стоять.

Драма – це коли любов у шкоду.

*      *      *

Фінал ясний: ідуть, хто має блага.

Все інше – то комічність просто сцен.

Держава у державі – не держава.

Вона родилась не із тих плацент.

Один на сто один в житті процент –

Чи треба нам така народна правда?

Для тих, хто зліва, чи для тих, хто справа?

Прем’єр правий, бо лівий президент...

Як звуки видають пігмаліони,

А серця вже не чути, голос теж,

Земля уже не знає владних меж,

І той, хто радість мав, той тяжко стогне.

Мені за мій народ буває сором,

Що в нього трутень весь з’їдає мед.

*      *       *

Гра - завжди гра, і ролі в ній відомі.

Та ми – не гра, бо ми з окремих п’єс.

Карати, а чи милувати – коми

Не ставив я, бо я ще не Дантес.

Мабуть, це більше приступи хвороби,

Коли з коханок роблять поетес.

Любов твоя, немов у річці сплеск, -

Для щуки на хвоста насипав солі...

Коли ти йдеш із легкою ходою,

А ноги, мов з сапфірових колон,

Коли уже нема між нами долі,

А погляди, як новий твій кулон, -

Це вже не гра, бо ми зіграли ролі –

Це у життя приходить Вавілон.

*      *      *

Моє чуття, як птах, кудись летить:

То прилітає, раптом знов зникає.

О, щастя з тими, хто його шукає –

Воно постійно в серці клекотить.

А душу нашу радість золотить,

Бо із роками, довгими роками,

Життя не все усипане квітками,

Хоч Синій птах – він завжди в серці спить.

І сходить ранок, ранок чорнобривий –

Феєрія нового знову дня.

І друзі, і кохана, і рідня

Зі мною піднімають»на коня».

Який не був би погляд вранці гливий,

Я все одно скажу, що я щасливий.

*      *       *

А ти учись, учись, казав Дідро:

Освіченість дає людині гідність,

Аби не били, як старе відро,

Тебе чужі, ні близькі, ані рідні.

Насправді же, учені не свобідні.

Свобода їх – свобода думки. Крок

Вони найперш означують для цілі,

Не для вдоволень – чарки і шкварок.

Як рівномірні у житті акценти,

Лиш дурень схоче жити на проценти,

На виправдання кращих сподівань.

Ти не соромся: вчися краще, Вань.

Не вченого можливо в пил розтерти,

А вчений скаже падшому:»Вставай!»

*      *       *

О , скільки раз дививсь я цю виставу,

Коли встає уріст в екран Богдан.

Здавалось, в кулаці тримав державу,

Та здав – таки, «холєра», неньку здав.

Було тоді багато, кажуть, справ,

Які затьмили українську справу.

І нюхали: ті порох, а ті славу

Поміж таки чужих уже держав.

А скільки слави прокурили в люльку,

Аби отримать лиш  російську дульку!

А скільки крові потекло в ріку!

І знов кричать іскрізь: ку-ку-рі –ку!

Ще мало надивились на віку,

Як наш гопак міняють на мазурку.

*       *       *

Якщо в житті лиш можем їсти хліб,

А інших в нас нема, пробачте, цілей,

Якщо згинатись – наш постійний рівень,

І коли зрячий бачить, що осліп,

На ниві нашій виросте знов біб

І заспіває знов над нами півень.

Бо з розуму, як кажуть, - завжди з літ,

Бо діти йдуть за нами завжди слідом!

Ця істина була від воязицих,

Бо більш було ганьби, ніж пропозицій.

Як стовп стояв, так і стоїть той стовп –

Німий, безправний, немічний народ.

І тільки хтось завжди від нього вищий ,

Бо він зігнувсь, немовби околот.

*     *      *

Герої йдуть. Вони пішли зі сцени.

І знову залишилась страстна путь.

Лиш помінвся на свободі ценник –

Тепер свободі  жертви не несуть.

Який людський, такий і Божий суд.

Симпатії до зла – людське плацебо.

Де звихнута земля і синє небо,

То звихнута людина знов, мабуть.

Вбиваєм душу - мучим наше тіло.

Вбиваєм тіло, то душа, як кліть.

Герої йшли, ішли завжди за діло,

Не думали за свій пухкий живіт.

Змінились ми чи нам змінили світ.

Усе те нам уже осточортіло…

*      *      *

Хтось думав, що світ вивчений? О, ні!

Глибінь зника в людей із горизонту.

Весло гребе по лівий берег борту,

Щоб в правий розвернутися човні.

Що цінне – те іще в далечині,

Що учорашнє – другого вже сорту.

А що давніше – те пішло з екскортом,

Оставивши лиш звуки на землі.

Хто розділив колись поверхню правди,

Як розділив поверхні верховин,

Де він тепер? Землі на нім аршин.

Душі своїй не можем дати вже раду.

Ми одіссеї знов та ілліади.

Ми починаєм  біг знов без причин..

*      *      *

Стиль музики – заказник не глухих.

Все зводиться в кінці до ідеалу.

У нашім часі втілився триптих,

Як торжество від меншості до правди.

Душа за неї випускає пару,

І спів звучить, і спів звучить, як крик.

Мов плем’я вуду, скаче материк,

І люди, мовби зігнані в кошару.

Ніколи так душа не стане світлом,

А магія не стане сіль земна.

У звуках, де булькочуть кілька літер,

Там править світлом тільки Сатана.

Стиль музики – пройти між тінню й світлом,

Щоб чарувала музика земна.

*      *     *

Мислителі! Од вас мистецтвом віє.

Життя – мистецтво - давній архаїзм.

Та як буть з тими, хто не розуміє,

У кого в серці повний атавізм.

Якби ж то вставить людям кілька клізм.

А то мистецтвом також є повія,

 Мистецтво – клонувати людське сім’я,

Мистецтво – гріш видурювати з сліз…

Даються знов взнаки апофеози,

Романтика і таїнство сліпих.

Бо за людей не плачуть лиш мімози,

Бо переходять радощі на крик.

Такі життя людські метаморфози –

Такий новий на світі материк.

*    *     *

Влада, над якою безкарно насміхаються, близька до загибелі  

        Оноре де Бальзак

Цей лютий час нам треба пережить,

А краще за усе – перебороти.

І меч сакральних істин – за і проти -

В чохол сховати треба. Хай лежить…

А влада? Владі треба, братці, жить.

Хоч влада це не тільки лиш кокарда.

Бо влада – яко істина, як правда

Не може там зростать, де хтось лежить.

Якщо ж піти на прю, піти на штибель,

То у безладді швидше все загибель.

Як думка влади - думка є громад,

Наш час іде вперед, а не назад.

Завдання – щоби безлад нам спинити,

А владі дати раду, дати лад.

*       *       *

Гряде, мабуть, вже другий час потопу,

Бо час, як ідол наш в височині.

Боги в нас не вмирають – в нас їх топлять

Чи спалюють живими на вогні.

О, як болить, о, як болить в мені,

Коли людина – ніби миш в окропі,

Або сидить далеко десь в окопі,

Щоб мир знов заробити на війні.

Ми, мов собаки, чуєм запах толу,

Коли дітей вже відправляють в школу,

І молимось, щоб заступився Бог,

Як діти переходять десь дорогу.

Гряде, мабуть, вже скоро знов потоп –

Бо не хватає людям коридору.

*      *      *

Хто нам усеньку правду розповість?

Хто вийме всі прокльони із темниці?

Ще ходять душогуби темнолиці,

Ще ходять поміж нас й ковтають злість.

Вона ж відома – братовбивча вість

І в Києві, і десь в чужій столиці.

За таємницю в нас дадуть по пиці –

Плазун в суспільстві в нас тепер не гість.

Кривава стежка в двадцять перший вік.

Ще стогне тридцять третій, сорок  сьомий…

Хто знає, скільки  впало чоловік

Від голоду у нас чи перевтоми.

Не міг тоді народ – тоді не міг,

Не міг тоді оговтатись од коми…

*      *      *

Від істини до безладу  - рядок,

І в образі життя – образа звіра.

Коли ж краса приходить, як довіра,

Приходить людям істини урок.

Коли ж виносять людям вищу міру

І ставлять людям серце під курок,

То навіть цвіт стає, як холодок,

Фальшивить церква і фальшивить віра.

Й шукаєш ти знаряддя оборони –

Хай слово, а чи шаблю, чи патрон.

Буває й сам розвалюється трон

Як складовий великої уборни.

І тільки погляд твій завжди соборний,

Як правду, поціновує закон.

*      *       *

По дітях видно істини банальні.

Вони – мов суміш духу і води.

З ребра щось почерпають, з бороди…

Ми одностайні? Ні, оригінальні...

А взагалі в людини потяг стадний:

Винюхує завжди чиїсь сліди…

Хоч в серці накопичує труди,

Проте здається часто безпорадно.

Всі молоді зажити хочуть слави –

То козир головний усіх поваг.

На жаль, мораль у нас завжди без правил –

Така у нас система переваг.

Там пізнають життя – на риск і страх,

А там стають сорбентами держави.

*     *    *

Ти вибрала в мені усе, як всі,

Єдина жінка, мною ще любима.

Ти захотіла тіла? Опалима,

Душа моя качалась по росі.

Горіло тіло в полум’ї й красі,

Сміялась ти і цілувалась сидьма.

І притягала магнетична сила,

Нас на землі, немов на небесі.

І небо колихалося , стогнало,

І ледь чутливий замирав твій звук.

Я думав: це – судьба, і був мій намір

Чистіший од усіх блаженних мук.

...Та ти, як всі жінки, з гарячих рук

Чиїсь уста в той вечір цілувала…

*    *     *

То дар – подарувать комусь любов

І не  піддатись зраді наодинці.

Любов дарує рідко нам гостинці,

Ще рідше нам любов не портить кров.

Коли приходить поклик наш – позов,

Розписуєм ми щастя по хвилинці.

А як страждаєм, маєм в серці синці,

Тому й шукаєм серцю знов обнов.

Знемігтись і згоріть од перевтілень,

Впустити в душу й тіло кров гадюк –

Найбільше серце вже, повір, зотліло б,

Якби не пломінь, люба, твоїх губ.

 У щасті найстрашніш – не перелюб,

А найстрашніше – не спалити тіло.

*      *      *

Поставлю свічку знов на підвіконник,

Щоб освітила сльози від росин.

Проходить час, заповнюється синь,

І хліб лежить , і сіль – як післямова.

Земля стоїть і люди. Корінь. Крона.

І погляд завуглілий знов живий.

Як благовіст, живуть  в музеях жорна.

Добро і зло живуть, війна і мир.

Кармани повні : в серці пуста ніша

Волає десь із кинутих комор.

Вона надійна схованка, вартніша –

Пережила війну й голодомор.

Горить свіча і на стіні узор,

 Бо миають право вбиті всі на вічність.

*      *       *

На дні понять, де байдуже усім,

Де придане безприданним вважають,

Усі, що збоку кого нас, волають,

Що кров і піт, по суті, - хліб і сіль.

І вимагають повернути зір

До тих часів, що викликають жалість.

Що в юності зробив – знайшов на старість.

Пробуджує чуття церковний дзвін.

Є істини, що нині безсловесні,

Коли приходить час сушити весла.

Без істини нема зв’язку часів.

І біль і радість, і любов, і гнів

Завжди на двох кінцях на перевеслах.

…Встаю уже. Я ранку так хотів!

*       *       *

Рядки…Рядки…Як мамині грядки!..

Прополоті, аби було не густо…

Чи мають, чи не мають вони успіх –

Їх суть, щоб не обплямити роки.

А розум відкидає закладки,

Наповнює слова гарячим духом,

І зором осяйним й чутливим слухом,

І вени – мов заповнені ставки.

Я роблю мовби подорож до моря,

Долаю крутизну гірських вершин.

І благородних прагнень мій почин

Знімає комусь з серця краплю горя.

Рядки…Рядки…Спинися! Відпочинь!

Не можу спати. Ніч гуляє в зорях.

*      *       *

Я дякую, о Господи , тобі,

Що ти під відкриттям не ставиш риску,

Що ти мені даєш жадану пристрасть –

Зелені очі й очі голубі…

Я все прощаю, все, усе тобі,

Моя русява жінко білолиця,

Бо маю в серці ту жертовну вищість,

Що є  тобі рефреном і судьбі.

Що діється, не знаю я, на світі.

Все б мало статись з нами до різдва.

Твоя гординя, сковані слова

Вже сотню раз в душі могли б згоріти.

А ти у серці є, бо ти жива –

Бо ти одна, одна така на світі.

*     *      *

Платоніє! Очищення моє!

О, плотська путь сумісна з арбалетом.

Де північ? Південь де? Лежать валетом

Думки зчорнілі, мовби муміє.

Просвітництва епоха настає.

Нова епоха – як новітній вектор.

Любов, що яскравіша за прожектор,

По-іншому у серце моє б’є.

Немов стрункі майори й білі айстри,

Зустрілись ми в осінньому саду.

Й свою снагу ще в серці молоду,

Й тепло осіннє сонячної ласки -

Усе тобі, чарівна, віддаю.

Любити серцем – що є ще прекрасне?

*      *       *

Птахи, що уранці розлетілись,

Вже ніколи більше не зустрілись.

Полетіли, полетіли в вирій –

Стало їх за обрієм не видно.

Тільки хочу дуже сильно-сильно

Спів я їх ще вечором почути,

Як вони збираються докупи,

Перш, чим полетіть за море синє.

…Зашуміли сосни і берези,

Потягнулись промені за безом.

Йде весна – пора вже зустрічати

Гомінливих, галасливих птахів.

І самому хочеться літати.

У житті кінець стає початком...

*      *       *

Осінь все навкруг позолотила.

Луг підняв осінні жовті крила.

Натягнулась біла павутина –

Бабиного літа на калину.

Лиш ялини зелена хустинка

І ожини рутна стебелина…

І святкова світиться росина,

Мовби життєстверджуюча сила.

Де смарагдно застеливсь барвінок,

Я твої не стримував коліна.

І вечірня днина не спішила

Нас підняти на осінні крила...

Золотила осінь, золотила -

Осінь постіль на землі мостила…

*     *       *

Означую красу. Привіт вам, квіти!

Привіт вам , квіти наші родові!

Барвінок, що заплутавсь у траві,

Й алтея, що взялася рожевіти.

І дзвоники! Продовжуйте дзвеніти!

Ясніть, фіалки жовто-голубі!

Пилок лишайте в зримій похвальбі,

Освячуйте красу, бо час радіти.

Хто вміє написать в очах картини

І визначити колір головний,

Той відчуває радість, має силу,

Той на землі шукає рай земний.

Шануймо гладь земну! Шануймо силу!

Якщо любити – можна все устигнуть.

*      *       *

     Убий в собі раба!

                      Г.Гордасевич

Убий в собі раба і стань до пастви,

Як всі пророки праведні стають…

Старе не відійшло – бо нове рабство

Вже павуки засичені снують.

В’язниця душ – злиденна страстна путь.

Вона не знає ні чуття, ні ласки.

Вона пресує всіх, як днище праски,

І в цьому її вся плебейська суть.

Якщо ти раб по духу і по крові,

Не взнать тобі ні волі, ні любові,

Бо кожен рік, і місяць, тиждень, день

Ти будеш далі й далі від людей...

Вогонь земний, який дав Прометей,

Ти мусиш пронести в житті по колу.

 

*      *      *

О, чоловік в житті малим не став,

В градації своїй не подрібнішав.

Душа людська співає знов перстам,

І труд людський заповнюється в нішах.

Яка  логічна цілісність вартніша:

Та, що природа є в житті проста,

Чи та, що у динаміці складніша?

О жінко! Ти стилістика життя.

Коли бадьорить скрипка нас чи вітер,

І ми знаходим в щасті раритет,

То оживає твій живий портрет

В наповненій довершеності світу.

О, чоловік нічуть не помалішав,

Коли цілує жінку тет-а-тет.

*      *      *

Не сум чужий цей білий перший сніг -

То чистоти відносин наших вияв.

Володарко, краса моїх утіх,

Цей сніг нічого у житті не винен.

Це не різдво, тим більше не великдень.

Я небезпек життя забрать не встиг.

Забракло духу і забракло слів.

Служивий у коханні, став я злидень.

Якщо вже йде цей холод благовісний,

Аби очистить наше вороття,

Давай не полишати цвіт життя,

Якому в серці радісно і тісно.

Хай сніг іде, в душі лунає пісня,

Бо це все наша правда – це життя.

*     *      *

Вже пахне осінь. Грона винограду

Звисають, як даровані скарби.

І з льоху виглядає діжа яблук.

Засушені на сонці сплять гриби.

Жоржини піднялись під крони саду,

Щоб сонцем поласкатись до зими.

І пахне м’ята, що вдихаєм ми.

І жовтий лист в подвір’ї робить сальдо.

І я стою на жовтому атласі

З черленими початками вкраплин,

І думаю: що диво щасті в часі,

Яку несе небесний біг хвилин.

Немає сумувати нам причин:

Коли життя дарує нам прикраси.

*      *      *

На пагорбах Колодяжного людно.

Внизу співає розіллята Случ.

І парасольку розкриває кущ.

І хмарка, мов повітряная куля.

І зеленіють пагорбів погруддя,

І поплелась козодра, ніби плющ.

І з-під корчів, і з-під похилих круч

Плюскоче риба, показавши чуба.

І сойки крик, і сольний дзвін гітари

Над пагорбами розганяє хмари.

У квітах-травах пахнуть килими.

І звеселяем серце й душу ми.

Після тривкої, довгої зими

Розходимось за квітами по парах…

*      *      *

Порожній поклик вже твоєї ласки,

А губи мов не кличуть і не звуть.

В любові з часом є болючі пастки,

Які тебе всього на частки рвуть.

Всі очі в тебе видивився. Будь

Мені хоч поряд світлом, зоре ясна.

Весна в тобі – яка вона прекрасна!

Так кличуть її промені і звуть…

Невтішно не страждать од жінки зроду

І в серці залишати все пусте.

Моє ти сонце, сонце золоте,

Яку ще більше треба насолоду?

Цвіте весна, і почуття росте

Од жаги забороненого плоду.

*     *      *

Твій погляд вже на сум мені не схожий,

А губи пломінкіші інших уст.

І я до тебе, як раніше, вхожий,

І обвиваю знов тебе, як плющ.

І кожна із зірок, зіркових люстр,

Дає те світло, що мій зір тривожить.

Гарячі поцілунки радість множать,

І струменить, немов травневий ключ.

Богиня! Не шукай собі подібних,

Бо кожну мить твою боготворю,

Бо кожен дотик, дотик твого тіла,

Як неповторність на землі люблю.

У погляді твоїм я мов барвінок,

Немов світанок в щасті розтаю.

 *      *       *

Дощі летять. О, що вони хотять?

В моїй душі їм не знайти поживи.

В любові  я не злодій і не злидень.

Мої думки і так палахкотять.

Можливо, я й не місяць благовидний,

Аби туман розсіювать. Як знать…

Люблю твій день з обличчя починать,

Коли воно немов летить у вирій.

Колючий дощ, немов чортополох,

Торкає руки, очі, губи, ноги.

Та хочеться земнішого, земного,

Щоб і душею ти увесь промок...

Любов тоді є, як бажання вдвох,

А не наполягання є одного.

*      *       *

Як не любов, то що це бути може?

                                      Петрарка

Як не любов, то що це може бути?

В якусь хвилину я лишився снів.

Мороз мене терзає, мою душу.

Я не знаходжу в серці теплих слів.

І жду хвилини, щоб тебе зустріть,

І утрачаю погляд свій зі слухом,

І гину, як затерзаним я духом,

Як загнаний в дорозі мильний кінь.

І, навпаки, мов квітка оживаю,

Коли торкаюсь твого я чола.

Як губи твої кажуть ті слова,

Яких, тепліших, у житті не знаю.

Я на землі не бачив більше раю.

Як не любов, то що це? Що це, га?

*     *      *

Коли ти не заходиш кілька днів,

Я розділяю зустрічі на числа:

Коли ти, як зоря, приходиш чиста,

Чи очі опускаєш потайні…

Чи любиш, чи любила ти, чи ні?

Чи сила тобі треба лиш плечиста?

Коли твої міняються намиста,

Усе холоне у душі моїй.

Та я зміряю душу опустілу,

Бо знаю, що безсилий щось сказать.

Бо ту, що ти дала вже благодать,

Душі не віддала ти, тільки тілу.

Кохана, щоб здолать мені зневіру,

Що треба ще взамін тобі віддать?

*      *       *

До того, як до мене ти прийшла,

Не знаю, з ким жила ти, де бродила.

Як на руці ти плакала безсила,

Була тоді ти жінка нічия.

І напилась води ти з ручая,

І душу ти мені свою розкрила.

І я відчув, що є на світі сила,

Яка єднає наші два поля.

І що не зможу те я  розірвати,

Що возз’єдналось, стало, як одне -

Божественне воно, а чи земне –

Я мушу жити з ним і цінувати.

Не треба одвертати вже мене.

Що має бути, те нас не мине.

*      *      *

Куди ти йдеш? Куди ти йдеш і звідки?

Поранена любов уже на дні.

О, краще не було б на світі свідків,

І краще очі не були б в вікні.

Я весь застиг, як плід застиг в зерні,

Як холод не дає йому прозріти.

В житті ми не шукаєм пустоцвіти,

А ми шукаєм очі молоді.

Як кожен рух, як кожест шелест гаю

Тобі одне говорять: „ Я кохаю...”

І погляд твій, немов проміння п’є,

І серце твоє в подиху стає...

Куди ти йдеш і з ким ти, я не знаю.

Я ж знаю лиш, що ти життя моє.

*      *      *

Коли втікали вже од мене лиця

І розпливались люди, як жита,

То ти мене знайшла, моя цариця,

Моя чарівна жінко золота.

І простягнула ти мені перста –

Отого, вказівного, що молиться.

І знав я, що любов не забариться,

Бо так твої світилися уста!..

І я відчув, що я уникнув згуби,

І що знайшов я те, чого шукав.

І повернулись всі до мене люди,

І холод вийшов з серця крізь рукав...

Відтоді я цінити жінку став

Не тільки за її жіночі груди.

     *      *      *

Ти не прийшла до мене. Змовкли звуки.

І я з думками тяжко сам на сам.

Та вірю в твої губи, в твої руки,

Очам лиш вірю, ніби небесам.

І той що ти лишила мені срам

І викличні на людях віадуки,

Приймаю я, як є. І серця стукіт

Гріховним віддаю твоїм вустам.

Спинилось все, мов стало все на слові.

Лиш тільки чути божевілля крові.

Та  я любити не перестаю,

Хоч – Боже ж мій! – я марно так люблю...

Молю тебе, о Господи, молю:

Не дай моїй згубитися любові!
*      *     *н

О, ітинна любов не переходить в звичку.

Гулящий час – не лицарський пасаж.

Бо є в любові шось безмірно вище,

Аніж чуттів щоденний вернісаж.

Я не приймаю у любові краж.

Люблю, як бачу сонячне обличчя,

Кохана жінка, як зове і кличе,

Коли я бачу, що прийшов вже час.

Коли ж нема в коханні перемоги,

А слів багато для пустих розмов,

Коли є не одна, де дві дороги,

І не кипить твоя у серці кров,

То лиш розвага, бо твоя любов

Благословення не взяла у Бога.

*      *       *

Ти повернула ключ в моєму серці,

Та не відкрила ти, кохана, двері.

Прощай! Прощай! Лежать в душі на денці

Усі утрати наші розпростерті.

І лінії доріг рокими стерті,

Сліди розмиті в молодому червні.

Ти, мов ковток води мені свяченої,

Мене спасаєш од лихої смерті.

Коли ми ходим в світі по одному,

І наживаєм біль і аденому

Або душевний наживаєм злам.

А гімн життя – то є любові ряд.

Тому давай забудемо про втому.

Вона любові не дала нікому.

*       *       *

Якою буде дальша наша доля?

Чи з праху нас сотворить знов Господь?

О жінко! Як роса барвиста поля,

Ти зцілюєш мою і кров, і плоть.

І там, де є сакральний мій народ,

Там ти, моя світлинка, моя доля.

Моя струнка, обвітрена тополя

Не має ще осінніх позолот.

Яка би доля не була примхлива,

Ти будеш у мені любов, як злива,

Ти будеш повелителька моя.

Бо там, де ти, там пісня солов’я,

Бо там , де ти, там є, кохана, й я.

І доля наша на землі красива.

*      *      *

Не можна бути добрим, коли злим,

Коли незгода у житті підступна,

Коли одержиш раптом збоку лупня,

В собі шукаєш знов якийсь екстрим.

Мій скоро біль, як магма, закипить

Або покриє душу стужа лютня.

Моя любове, радість незабутня,

Наругу над собою хто простить?

Я можу так утратити турботи

Про всіх найсокровенніших жінок.

І те, що „за” було, і те, що „проти” -

Як механічний йтиме бігунок.

Душа болить, коли ми не удвох, -

Коли ми перекреслюємо роки.

*      *       *

Я не виню тебе - вини не треба.

Усе, що заслужив, я все прийму.

І сім гріхів, що я пізнав за тебе,

Я взяв, щоб полюбить тебе одну.

Приземлену, наскрізь мені земну,

В такій простій, як є мені потреба;

І руки, що здіймаються до неба,

І голубінь очей твоїх ясну.

О, як же був я часто легковажним

І не вслухався, як біжить ріка,

Й не відчував я, як твоя рука

Усього коло серця кілька сажнів…

Я не виню, що стала ти така.

         *       *        *

Захланність, що гальмує мозок наш

І людяність, що душу окриляє.

Любові стільки, скільки і пропаж.

Хто падає в житті, той не літає.

Ти мій ноктюрн, осінній авангард,

Ти напрям мій несходженості часу.

Розпука близько, а сумління наше

Нас тягне уперед, а не назад.

Ми всі вивчаєм знаки Зодіаку,

Чекаєм сонця, чи воно зійде.

І наше тіло й діло молоде,

Не хоче ставить на любові крапку.

Перед любов’ю ми знімаєм шапку,

Якщо вона до щастя нас веде.

*      *      *

Іще, іще, іще раз про любов –

В хорошому, звичайно, сенсі слова.

За ту любов, що додає здоров’я,

За ту любов, що будить нашу кров.

За той, найсокровенніший позов,

Що не стихає в полум’ї природи,

За те життя, що містить епізоди

І щастю дає безліч насолод. 

О жінко ! Ти мені в житті надія,

Коли ти є подільчиво-подільна,

І пристрасті бурлить в тобі потік,

Як ти – моя, а я – твій чоловік...

Велика сутність наша обопільна,

Коли любов’ю зв’язані навік.

*      *      *

Велика сила в ароматах трав.

Велика сила поклику природи.

У білизні магнолії й козодри -

Мов чистота божественних начал.

І ти, моя любов, як світлий чай,

Що має нескінченність насолоди.

Нема ніколи затінку природи,

Де цвіт чи пагін

О, скільки ж у душі я нагромадив

Тих ароматів, що в житті зустрів!

О, скільки райдуг бачив я з-під брів!

О, скільки з’їв я кольорів помади!

Та був би, певно, більше й більше радий,

Якби пізнав ще тих, що не зустрів.

*      *      *

Коли нам на землі замало місця

Й не можем розминутися удвох,

Тоді ми розуміємо, що Бог

Нас недарма з одного випік тіста.

І та, що вчора знала чоловіка,

Моїми уже пальцями зігріта,

Знов полум’я здіймає пелюсток

Із щойно в небо випуклих квіток...

Усе на світі сходиться в повтори,

Хоч неповторним є квітучий лан.

І вся любов, і весь земний талан -

Як всесвіт, що гойдається у зорях...

Смачне життя – не тільки кава в ліжко,

А потім із коханою – диван…

*      *      *

Закон життя…Буває він, як фокус,

Де суще все зникає – все ураз…

І те, що раннє зацвіло, як крокус,

Невидимим стає навколо нас.

Мигтять проміння - мов танцюють вальс.

І очі, що не старять наші роки,

Були від нас усього на два кроки.

Тепер все далі й далі, далі й дальш…

Розкутість, що здіймала наші крила,

Боїться досягати вже мети.

Пустопорожній, та помісний ти,

Вишукуєш для порятунку сили.

О Боже ж мій! Якби ми не любили,

Не знали б ми падіння й висоти!

*      *       *

Супутнице, любове глиноземна,

Моя душа готова до різдва.

На пагорбі, де ми напроти неба,

Зривала ти із уст моїх слова.

А губи розтавали, як халва,

І ти тяглась до мене, я – до тебе.

І нам нічого вже було не треба,

Аби не помирала ця жива.

І серце розкривало груди навстіж,

І розривався сумнівів ланцюг.

Й хотілося не йти, а просто впасти

До ніг твоїх, до рук твоїх і губ…

Весна була. Весна була навкруг.

Весна давала нам своє причастя.

*      *      *

Коли ми заглядаєм в наші душі

В Свят-вечір, притулившись до вікна,

Коли надія, празна і сумна,

Шукає не поганьблене і суще,

То є розрада цьому лиш одна:

Якусь зустріти душу на розпутті

І возлюбитись – як зернятка вкупі,

І захмеліти, ніби од вина…

І неважливо: цвіт це, а чи збіжжя,

Чи займані думки це, чи пусті.

Бо головне в хвилину цю в житті,

Аби лиш подолати роздоріжжя…

Любов, що рання, теж буває пізня,

І юні душі - листя золоті.

*      *       *

Оголені думки. Розмиті візерунки.

Життєве срібне маєво, як сну.

Скажи, любове, молода чарунко,

Чи не зустріти б разом нам весну?

І там, де в полі посох полину,

Іде нове життя, суцвіття трунку.

І наш солодкий потяг поцілунку,

Мов розтягнувсь на синю далину.

Простелимо нові ми всі барвінки,

Засіємо волошки по стерні.

Якої ж мені ще потрібно жінки?

Якого чоловіка тра тобі?

Дві долі у одній живуть судьбі.

У книзі щастя дві живуть сторінки.

 *     *     *

Коли душа, немов печера темна,

Ніхто не робить їй коментарів.

Людина, що не знала цвіту червня -

Як полотнища ніби прапорів.

А погляд – як каміння янтарів,

Де зверху на проміння тисне стеля.

Немає лип квітучих, яворів -

Є тільки руки, як пониклі стебла.

Коли я у житті тебе зустрів,

Як гордо ти ішла й хитала стегна,

Тобі віддав усе я, що хотів -

Землі частину і частину неба...

Та з’їв кохання наше дивний звір.

Тепер душа, немов печера, темна.

*     *     *

Коли любов триптих вже – не диптих,

Коли любов і днює вже, і сниться,

То із душі мов капає живиця,

Роса стікає з віїв золотих.

І з днів важких, поважних, непростих,

Викрешуються погляди, мов криця.

І ухватитись хочеться, схопиться

За щастя павутинкою в ситник.

О, завжди, коли чую голос твій

І бачу твої очі, очі милі,

То я молюся Богу, вищій силі,

                       Молюся кохній квіточці землі.

Я твій, кохана, твій, кохана, твій –

Про це шепочуть листя тополині.

*     *    *

Привіт тобі, о молодість жагуча!

Привіт тобі, гарячий серця рух!

Чом на лиці твоїм сьогодні туча?

Чому померкнув зір і збився слух?

О, де ж бо він, твій веселковий дух?

О, де ж бо близькість і нестерпна злука?

Чому терзає серце твоє мука,

Чому любов вислизує із рук?

Ця довгождана, що була, весна,

Очистила що снігові замети,

Немов прийшла із іншої планети,

Мов проросла із іншого зерна.

Моя любов, в житті ти лиш одна,

А все, що коло тебе – то моменти.

*      *      *

Моє спасіння – посмішка твоя.

Моя загибель – як її не бачу.

З-під ніг моїх кудись біжить земля

І кличе твою молодість гарячу.

Не спутати б синицю й журавля -

Твою й чужу мені не спутать вдачу.

Не бути б насолодою в придачу,

Коли вода втікає з ручая...

Не затихай, моя весняна вродо,

Моя солодка, щемна насолодо,

Не затухай, моя шалена мить.

Моя душа до тебе знов летить

Через усі і згоди, і незгоди.

Мені без тебе у житті не жить.

               *       *        *

Мені явилась ти, як сонця спалах,

Як сонцем ніби виллятий елей...

Печаль моя ятритись перестала,

Душа розквітла в проскурках лілей.

І цвіт ясних, нестриманих очей

Для дотику лишився, для запалу...

І я із серця випустив мов пару,

Увесь терпкий, німий, холодний щем...

І вся життя буденщина, зневіра,

Враз зазвучала, як жертовна ліра.

І голос твій розлився, ніби дзвін,

І серце засіяло, мов камін...

І вся душа, здається, клекотіла,

Коли в устах зливалися два тіла...

*      *      *

Мій Янголе, до тебе я лечу.

Лечу думками, а душа – як пластир.

І весь життя означений кадастр -

У хвилях сонця, вітру і дощу.

Я знаю, що я все тобі прощу,

Все поверну і все тобі пробачу.

І долю не проситиму інакшу,

У радості і тихому плачу.

Цвістиме небокрай і луг цвістиме,

Пахтітиме янтарна алича,

І ти, немов запалена свіча,

Сіятимеш блаженними очима...

Я знаю, що ти мужня, що ти сильна,

Що сталось ця розлука згаряча...

                                     *     *     *

Співає серце в гомоні дібров.

Ясна пора приходить завжди зрання.

Як хочеться блаженного кохання,

                      Коли вес на у маєві козодр!..

На стежку лісову, мов коридор,

І віддалили сумніви й печалі.

Й уста гарячі, очі величальні

                    Беруть нас у нестриманий полон...

Весна бринить, твої, кохана, вії,

І щось сказати очі хочуть знов...

І я у них знаходжу цвіт надії -

Твою надію і свою любов.

О, радосте, давай мені позов,

В тобі - моя надія і спасіння!

*      *     *

Я розчинивсь в тобі, як алкалоїд,

Згорнувсь в калачик білий, як білок.

Сметани щастя розіллявся слоїк

Й пустий немов повісивсь на кілок.

О, скільки ж в моїм серці помилок!

О, скільки ж в моїм серці перекрою!

Здається, що не стримаюсь порою

І що зроблю в житті фатальний крок…

Та час лікує, мовби валер’яна,

І зміцнює душі хитливу в’язь.

І поміж рук чужих, чужих зап’ясть

Я бачу руки знов твої, кохана…

...Та залишилась ще в гаю поляна,

Де ти мені в обіймах поклялась…

*     *     *

Перегортаю знов старий альбом...

Здається, не побачимось ніколи.

Твоїх очей блакитні ж альвеоли

Займають мою душу знов і знов...

О, де ж я був? Мов випив алкоголь…

Твоєї хати загубив я щогли..

То був , мабуть, один лиш дотик втоми,

Аби погас кохання десь вогонь…

Щось детонує, щось приходить потім,

Щось відбуває з нами день при дні.

Ми промайнули мов над ешафотом -

Упали, ніби квіти на стерні...

Від тебе я усього на два кроки -

Альбом і ти – й життя, немов вві сні.

*      *      *

І все-таки на світі є любов –

Заплутана нехай, нехай, як ребус....

Хай почасти нам затуляє небо,

Гамселить болем тіло наше й кров…

Та ми до неї йдемо – знов і знов,

І летимо, як до лебідки лебідь.

Долаємо життєві глиноземи,

І чуємо її земний позов.

Розходяться життєві автостради,

На перехрестя йдуть нових доріг.

Заради честі, за любові ради

Ідемо ми на незбагненний гріх...

Якби не знав тебе, не знав би скарбів

І праведних й неправедних утіх.

*      *       *

Цей дощ стирає все, немовби маркер,

І дні мигтять, як за вікном в купе.

Хіба тобі, хіба тобі не жалко,

Що відшуміло літо золоте?

У серці біль супротиву росте,

І пальцями ми поправляєм шарфи...

Шукаємо якісь останні шанси,

Аби здолать життєве вар’єте...

Усі ті дні, що нам несли неспокій,

Мигають, ніби сосни за вікном.

Міняються картинки - наші роки

Між тінню й світлом, між добром і злом...

З тобою ми - як за одним столом:

І ніби разом, та уже напроти…

*     *     *

О, щастю нам не треба нагород,

Не треба нагород жертовних серцю.

Коли життя долаємо уперто,

Не треба нам в житті автопілот?

І виняткова гра, немов на флейті,

І виняткова близькість насолод,

Вони в душі сіятимуть до смерті,

Долаючи життя водоворот...

Коли роки проносяться в намисті,

І погляди, як зорі, в небі чисті,

І поцілунок, як вода, тече,

В житті ми відчуваємо плече.

То наші скарби, скарби є найвищі.

Чи знає доля вищі скарби ще?

*      *       *

Чи можна заховатись у літа?

Яка ж ти дивовижна, моя втечо!

Чи ж я покину вже жіночі плечі,

Гарячі чи покину я вуста?

Ти можеш тільки, квітко золота,

Осяяти жовтогарячий вечір.

Бо я лечу, немов шалений вершник,

Лечу в твої обійми крізь літа.

Коли ж тобою я переболію

І перемучусь тисячами мук,

Коли в твоєму дотикові рук

Я не відчую у душі неділю, -

То все одно сказати не посмію,

Що я тебе, кохана, не люблю.

*      *       *

                Зелений клен і трави в зелен – руті -

Усе в мені під літо ожило.

Біжить у серці тепле джерело

І очищає думи мої скуті.

І всі страждання, болі серця люті

Очистились у весняне зело.

                   І втрати, смутку мовби не було,

І щастя не було мов на розпутті...

Якась душі демаркаційна сила

Спинилась, ніби птаха, на горбі.

Здається, я б віддав усе тобі,

Усе віддав би, щоб не попросила…

Яка блакить! Яка велика сила!

Які зелені очі голубі!..

*       *       *

Коли в проміннях теплої долоні

Жовтогарячий бедрик вмить заснув,

Коли під бік десь заповзав твій сум

І сон будили жайворонки сольні,

То я ловив твій подих, серця струм

Й гарячі поцілунки хлібосольні.

І небо мов крутилося на штольні,

Коли ти ще просила: »Поцілуй…»

І потяг розвівавсь, як рух кефалій,

І промінь розливався, як фотон,

І ми в сакральних, сокровенних тайнах

Сідали мовби в щастя фаетон...

...Потерлись джинси. Потускнів котон.

Прийшла пора і світла, і печальна.

*     *    *

В літа ввійшов, немов у літню повінь,

Очистив душу у життя марке.

І погляд полетів кудись в піке,

Застукотіло щастя, як підкова...

І посміхнулась квітка чорноброва...

Я й сам не знаю, що воно таке:

Усе, що видавалося легке,

Все розлилось в устах на полуслові…

Любов й розлука попливли укупі,

Іти до щастя стали і брести.

І так забракло серцю висоти,

Що захотілось вмить розкрити руки...

 Ти ж хоч покинь мене або прости -

В житті я не прийматиму розлуки.

*      *       *

О, як чекав я твого поцілунку,

Який мені потрібний був, повір!

Твої пахучі губи, мов аїр,

Була одна надія порятунку.

І я дививсь, немов рибалка в лунку,

І виглядав тебе, втупивши зір.

Ловив очима кожен твій убір,

                Аби розвіять лиш краплини смутку...

В той день, в ту ніч немов тебе не стало...

Здається, серце битись перестало

І не відходив образ твій з очей…

О, скільки ж я віддав тобі ночей!..

Віддав всю душу, розум, серце, честь,

Щоб тільки ближча ти до мене стала...

 *     *      *

Коли навстріч очей п’янке роздолля,

Взнаю тебе, поліська сторона.

Поліська жінка – ніби квітка поля

Або зоря увечері ясна.

Любов її – як аромат вина,

А щастя – як вода в ясних долонях.

А посмішка – як світанковий сонях

Чи навесні ярка озимина.

Любов земна не знає слова „вчора”,

Вона не йде ніколи під укіс.

Як пагінь, вона тягнеться уріст,

Все розуміє з погляду – без слова...

Полісся! Моя радість світанкова

Із чистотою білою беріз!

                                     *       *        *

Коли в житті іде весь час гонитва

За образ наш, за наш іконостас,

Коли в житті минувшина розмита

Або минуле служить для прикрас,

То знову, знову, знов, як в перший раз,

Із наших уст звучить ясна молитва,

І виростає в серці справжня битва

За поступ наш, за наш дороговказ.

 

                 Ми серце надриваємо і гланди,

                 Аби здолати суєту неправди,

                 Аби здолати лицемірну фальш.

                  І з наших душ розстібнутих, як пальт,

                  На фініші народжується старт,

                  І ми туди прямуємо, де радість.

                                   *       *       *

Чи є на світі вищий ідеал,

Коли є жінка, є її Величність?!

Хто раз в її заглянувши обличчя,

В житті своїм любов не цінував?

Любов – лавина, серце – як запал.

Душа без щастя сохне, ніби вишня,

Життя зникає всяка урочистість,

Коли кидає в холод нас, то в жар.

І як забрати з серця радість крамну,

Душа приходить до тяжкого зламу,

                І не вернуть його ночам, ні дням.

                    О, жінка мусить бути поряд з нами.

Її ми благовидними устами

Усі незгоди ділим пополам.

 

*      *      *

Лише з тобою, жінко, лиш з тобою

В житті я цьому серце заспокою.

Твій погляд, як зоря, в мені завис

І світить мені Божою іскрою.

Лише з тобою, жінко, лиш з тобою

Я піднімаюсь, мовби  кипарис.

Іду вперед, іду завжди на риск,

                        Пливу до щастя стрімкою рікою...

О пташко перелітна, коли ти

Розділюєш мою душевну втрату,

Нема в мені ніякого розбрату -

                        Лише бажання вічне красоти.

Захочеш, жінко, - розведеш мости,

Захочеш – віддасиш мене Пілату.

*     *     *

Безжальний час все  зводить нанівець...

                   М.Негода

Яким прекрасним те було вино,

Яке губами ми поцілували!..

Раділи ми життю, життю співали...

Та це, здається, так було давно...

І друзі, що були всі заодно,

Дивись, тебе до гурту не позвали,

І у собі шукаєш ти вже вади,

Не тягнешся до світла, як зерно...

Безжальний час все зводить нанівець:

Чужинцем став рідні, дивись, ти раптом,

А там, дивись, ти став немов правець,

А там ти не побачив сонця ранком...

Час по тобі проїхався, мовби трактор,

Щоб зрозумів життя ти накінець...

*     *      *

Святе мистецтво! В пензлі чи пері...

                     В.Вордсвордт

Мистецтво в чому? В пензлі чи пері?

У чому, власне, форма відображень?

Якщо ти десь просунувся на сажень,

Чи райдугу відчув ти кольорів?

Чи поклик твій од щастя не згорів,

Як став ти щойно зіркою пасажу?

Чи треба сонцю в небі епатажу?

Чи треба квітці в небі прапорів?

Ми кожен свій шукаємо рятунок,

Як перший дотик, перший поцілунок,

Як перший промінь літньої зорі.

Усе життя ми ставим на парі:

Мистецтво в чому -  в пензлі чи пері?

Насправді  ж ми  - самі в житті малюнок.

*      *      *

Реальність там, де нас лишають міфи.

Така суттєва функція частот.

Так заливають світ раптово ріки,

Серця вмирають враз од нечистот.

Так проростає у житах осот...

Так тінь займає враз ділянки світла...

Так посмішка зникає і привітність

І дрож тебе проймає до кісток.

І що могутнє, що було здійсненне,

Що садом було цвіту і плодів,

Стає ураз в очах довкілля темним,

Дистанцією втрачених родів.

Реальність та, щоб світ помолодів

І щоб не руйнувать життя системне.

                                   *     *      *

Обов’язок синівський - йти додому.

То незабутній часовий місток.

Не опускати б очі нам додолу

І не проймати душу до кісток.

Не відчувати б в горлі нам оскому,

Не бовваніти в полі, як осот,

Якби ми не кидали свій город,

І не палили б щастя, як солому.

Бо полюбивши раз – і прісно, й нині,

Не стали б ми товпитися, як свині,

Аби поїсти смачно і поспать,

Бо так велить нам Божа благодать.

Нам руку треба в рідний дім подать,

Аби були ми цього світу сильні,

   

*      *      *

Мов Одіссей, потрапив я до мандрів,

Хоч так боявсь непроханих пригод.

За ниткою мов йшов я Аріадни,

                     Аби пізнати суть людських чеснот.

І поряд був зі мною мій народ,

І я читав життя його, мов слайди,

                   Як він ішов од правди до неправди,

Не маючи ніяких нагород.

 Коли ж зумів одважитись на слово,

Нове там рожевіло майбуття.

І воскресало праведне життя,

І рвалося ганьби рутинне коло...

                       О, як багато горя ще навколо,

                        Коли в неправди мало каяття!

*      *      *

Покрила воду риза кришталева

                             Рудакі

Даремно ми не слухаєм дерева,

Не бачим тіні, що за нами йде.

Покрила воду риза кришталева,

І утікає сонце молоде.

І Ангел трубить – гул навкруг іде

Не із землі, а із самого неба.

Ми відчуваєм, що вже є потреба

Нам оглянутись посеред людей.

І посаг той землі, ті прісні крихти,

Що нам оставив на землі Господь,

Ми згідні між собою розділити,

Яко єдину рукотворну плоть,

Аби лиш ми жили і наш народ...

Пора землі і Богу послужити.

Інтимна лірика

Вибране

*       *       *

Де вона, ота межа кохання?

Два життя - немовби дві доби.

Десь, в душі, любов та одностайна,

Може й, стадна - тільки пригуби.

Все минає - музика і осінь -

Під звучання сонячних сонат.

Вже нема ілюзій в серці зовсім,

Що ми повертаємось назад.

Час іде – він не лишає пауз.

Наші очі кинуті в юрбу.

Як любити - то любити зараз,

А не нести сповідь  на горбу.

г*      *      *

Реальність, якої немає,

Присутність, якої не існує...

Які можуть бути знаки уваги

Без твого дотику?

Чи ти вільна в своєму феномені?

Силабічне кохання надто слабке,

Щоб бути вільним у виборі.

О. не збий мене серце з дороги!

*     *     *

                      Заломились ноги у волошки

                                 І.Драч

Заломилися ноги в волошки.

Заломилися проліски сині...

Ти віддай мені літа ще трошки,

Що яснить на липневій росині.

Ти віддай ту любов незабуту

У солодкому, щемному цвіті.

Я прийму, я візьму всю спокуту,

Що кохання тримає на світі.

*      *      *

Ось і все: промайнула  дорога...

Літній вирій мигнув над дротами...

Закружляло все в світі навколо

Між моїми й твоїми  вустами.

Ах ти, Віра, Надія, Наташка,

Чи ти це, моя лада, хотіла?

Як в вікно ніби вдарилась пташка,

Так ти в груди мої залетіла…

Синьо-жовті, осінні  обійми ,

Ластів’яні обійми останні.

Ось і все, ми уже полетіли